Скільки себе пам’ятаю, я завжди була повненькою дівчиною. Але не скажу, що це якось відбилося на моїй самооцінці, чи я піддавалася знущанню зі сторони однокласників. Ні, на щастя, я вчилася у нормальному класі.
Щоправда, я думаю, це більше заслуга мого характеру. Я весела, легко знаходжу спільну мову з людьми. В мене завжди було багато друзів хлопців. Але ось серйозних стосунків не було.
Для хлопців я — подруга, яка розвеселить, але нічого більшого. Коли мені стукнуло 20 років я зрозуміла, що вже багато моїх однолітків заміж збираються, а інші взагалі дітей мають. Я знала, що справа не у моєму зовнішньому вигляді, просто не виходить, не знайшла я ще своєї людини.
Одного разу я прочитала на форумі романтичну історію кохання однієї пари, яка познайомилася на сайті знайомств. Я вирішила спробувати. Зареєструвалася, кілька днів ніхто мені не писав. Я трішки засмутилася, але подруга заспокоювала мене, що так краще. Вона взагалі була проти цієї ідеї, попереджала, мовляв, там порядних людей немає, вони всі — аферисти.
Наступного дня мені написав хлопець, Андрій. Я спочатку думала не відповідати, бо наслухалася страшних історій від подруги. Але хлопець виглядав хорошим, ба більше, ми з ним з одного міста. Домовилися зустрітися на вихідних.
Коли я прийшла, він вже чекав на мене. Андрій одразу сказав, що знає мене, ми вчилися з ним в одній школі. Коли знайшов мене на сайті, вирішив одразу написати, бо я йому завжди подобалась. Це мене приємно вразило, я не звикла до таких знаків уваги. Він робив мені компліменти, весь вечір піклувався про мене. Я відчула себе справжньою дівчиною.
Ввечері, коли проводжав мене додому, сказав, що хоче ще зустрітися. Після побачення у мене виникло відчуття, ніби я цю людину 100 років знаю. Хотілося ще говорити, сміятися. Це у нас було взаємно.
Хтось скаже, що добром це не могло закінчитися. Але ні. Ми зустрічаємося вже рік. Я відчуваю, що Андрій любить мене. І радію, що тоді не послухала свою подругу й таки пішла на побачення.
