Я ніколи не намагався бути в центрі уваги. Ще з садочка не любив колективних занять, мені простіше було гратися наодинці.
Бувши малим, я мав декілька товаришів, але пішовши до школи, наші шляхи розійшлися. У них з’явилися інші компанії, а лишився сам. Завести шкільних друзів мені не вдалося. А ставши підлітком, взагалі відчував себе ізгоєм. Так я і залишився ним аж до випускного.
Вступивши до технікуму, я познайомився з новими людьми й постарався з ними потоваришувати. Точніше, удати, що вони чогось для мене варті. Ми разом відвідували пари, ходили в столову, але я жодного з них не міг назвати своїм близьким другом. Просто удавав, щоб не повторилася шкільна історія, де я був “білою вороною” серед решти.
Закінчив технікум і пішов працювати на автозаправку. Престижнішої роботи мені знайти не вдалося. Обслуговувати людей з привітною посмішкою на обличчі, я не витримав цього більше, як півтора року. Тому звільнився і почав працювати через інтернет, виконуючи завдання на замовлення.
Спершу мене все влаштовувало. Тут я був у своїй стихії – наодинці з собою. Не треба було знаходити спільну мову з колективом, будувати соціальні зв’язки – робота мрії. Я вже так працюю два роки. Але помітив, що навіть запрошення рідних приїхати до них у гості, я сприймаю в штики. Відчуваю, що стаю абсолютним самітником з власної волі.
Де б я не був, завжди одна думка: швидше повернутися додому, у своє гніздечко, якомога далі від всіх і нарешті відчути спокій.
