Ми з чоловіком одружилися 18 років тому. Чоловіка звати Сергій, він довго добивався моєї уваги, дарував гарні подарунки та й, взагалі, робив усе, щоб я стала його дружиною. Батьки Сергія запропонували нам жити у своїй квартирі, а самі поїхали в село. Здавалося, все складалося дуже добре. Проте, був один момент, який ускладнював усю ситуацію. Я жила в іншому місті й там мені запропонували хорошу роботу, кар’єрний ріст, велику зарплату. Я довго йшла до цієї роботи-мрії й тому не могла наважитися на заміжжя. Усі чудово розуміли, що я залишу роботу і переїду до чоловіка.
Одного разу, коли ми були вдвох, я сказала Сергієві, що не хочу залишати роботу, що готова жити на два міста і хочу, щоб він мене зрозумів і підтримав. Він спочатку трохи навіть розлютився, але пообіцяв подумати. Рідні чоловікові були кардинально проти, бо, мовляв, сім’я має бути разом, що ж це за життя таке буде.
Але Сергій мене, напевно, і справді кохав, бо дав шанс нашим стосункам. Я невдовзі почала щотижня їздити на роботу і з нетерпінням чекати зустрічі з чоловіком на вихідних. Ми ніби звикли до такого ритму, та й близькі ніби змирилися. Адже головне, щоб нам комфортно було.
Так минуло 3 роки й друзі почали розпитувати про те, чи не плануємо ми дітей. А я добре розуміла, що моя кар’єра і дитина — це речі, які буде дуже важко поєднати з нашим ритмом і графіком, та й на ноги перше стати треба, ремонт зробити, машину обновити.
Справи у нас йшли добре, ще й Сергій на нову роботу влаштувався. Ремонт почав швидше просуватися. Чоловік багато всього робив своїми руками, а я вже безпосередньо фінансувала, бо вважаю, що не важливо, хто більше заробляє, головне — комфорт усіх членів сім’ї.
Ми взяли в кредит машину, так я стала ще швидше добиратися до роботи та назад. Потроху ми втілювали в реальність усі свої мрії. І це дуже нас тішило. Здавалося — все було ідеально.
Одного дня я погано себе почувала на роботі й колеги вмовили мене поїхати додому, бо це все одно був кінець тижня. Я дуже відповідально ставлюся до своєї роботи, та й хворію рідко, тому начальник з легкістю відпустив мене швидше.
Я їхала додому в очікуванні зустрічі з чоловіком, хотіла разом відпочити, пообідати. І яким було моє здивування, коли я приїхала додому і побачила, що по нашій квартирі ходить напівгола дівчина і поводить себе наче господиня, ніби не вперше тут. Чоловік, ясна річ, не чекав мого приїзду і стояв з розгубленим видом, опустивши очі. Я одразу зрозуміла, що це його коханка, але щиро вірила, що помилилася. Я розвернулася і мовчки пішла.
Я довго ходила і думала, аналізувала, як тепер з цим всім жити, як знову повірити людям. Я так старалася, робила усе для комфорту і затишку сім’ї, створювала наше гніздечко, мріяла, як у нас будуть діти. А він просто робив, що йому заманеться.
Ввечері я прийшла, зібрала речі й сказала, що знати його не хочу. Він щось там виправдовувався, вибачався, але це було так низько, що я і слухати не стала. Вже після розлучення я почула від спільних знайомих, що Сергієві батьки звинувачують у всьому мене, бо я залишила чоловіка самого, вибрала кар’єру, а йому бідному нічого не залишалося, як завести собі іншу жінку.
Нехай так буде, я все переживу, і впевнена, що знайду людину, яка буде мене цінувати такою, як я є…
