Неподалік моєї квартири є таке місце, де завжди збирається багато люду. Там товчуться і затяті любителі антикваріату і ті, хто його продають. Я зазвичай такі місця обходжу стороною, бо ті старички вміють так голову закрутити, що не встигнеш опам’ятатися, як вийдеш звідти з парою в’язаних шкарпеток, що впхала тобі якась бабуся. Така я людина, жаль мені тих бабусь, що сидять там цілими днями, не дивлячись на погоду.
Ще й до того ж, моя дорога на роботу пролягає через цей ринок. Я кожного ранку йду попри цих старичків і, здається, знаю їх уже в лице. І, коли мене вкотре зупиняють й просять щось купити, я відповідаю коротко: “ні, дякую”. Але торговцям це не подобається й вони починають мене переконувати, що такого товару як в них, я більше ніде не знайду. Справді, сервісу, який очевидно був подарований комусь на весілля й ніколи не витягувався з серванта, я ніде не знайду. На їхні слова я завжди відмахуюся рукою і йду дальше.
Але коли задумуюся, чому ті старенькі люди приходять зі своїми дрібничками, розкладають їх на поліетиленовому пакеті й чіпляються за кожну людину з надією, що вона щось у них купить, я починаю розуміти, що це не від доброго життя. І випадок, що трапився зі мною кілька місяців тому, це підтверджує.
Січень місяць, за два дні до Різдва. Я, вся закутана, біжу з роботи, бо відпустили раніше. Проходжу повз цей ринок і помічаю, що вже нікого не залишилося, лише якийсь старенький дідусь сидить. Здалося, що він дрімає, але почувши мої кроки, підняв голову й почав змітати сніг з товару. Мене збентежило, чому він сидить сам. Зупинилася біля нього й питаю його, чому він ще не вдома. Дідусь досить жваво відповів:
— Не маю грошей на автобус, не заробив сьогодні.
Я витягла гаманець й дала йому 100 гривень. Кажу:
— Збирайтеся і їдьте додому.
— Дочко, я не можу так просто взяти, то забагато, дивися, я тобі на ці гроші дам клей для взуття, хороший, сам ним користуюся і ще сама візьми все, що хочеш.
Я сказала, що мені нічого не треба, лиш би він скоріше з морозу забрався й потрапив додому.
— Ну, як скажеш. Можу я тебе ще дещо попросити. Мені забагато тих грошей, я тобі дам їх, а ти купи мені в магазині хліба і дай з них 20 гривень на автобус, а решту забери собі. На мене охоронець в магазині косо дивиться, думає, що я безпритульний і хочу щось вкрасти. Не піду туди, але їсти хочеться.
Я взяла гроші й сказала чекати, а сама пішла в магазин, купила йому трохи продуктів і прийшла до нього. Дідусь почав бідкатися, що забагато купила й тепер на автобус не вистачить, а я йому знову простягнула ті 100 гривень й наказала йти додому. Я його ще до автобуса провела й аж, коли побачила, що він сів і поїхав, трохи заспокоїлася.
Прийшла додому. Мама дорікнула, що я нічого до чаю по дорозі не купила. А я сіла й розповіла їй, що віддала останні гроші дідусеві. Мама послухала й сказала, що я добре зробила й мені колись це вернеться.
