Моя мама — пенсіонер. Все життя вона пропрацювала вчителем, але через проблеми зі здоров’ям змушена була завчасно вийти на пенсію і покинути свою роботу. Мама живе сама. Я кілька разів на тиждень приїжджу до неї з сім’єю, щоб провідати й побалакати.
Одного разу, приїхавши до своєї мами на вихідні, я взялася наводити порядок у її шафі, в якій була купа різного мотлоху: старі документи, накази, плакати, списані зошити. Я завжди боялася, що звідти колись щось випаде мені або мамі на голову.
Перебираючи старі папери, я натрапила на шкатулку. Мені було дуже цікаво, що там, але я зрозуміла, що там може бути щось дуже особисте, тому покликала маму, щоб показати їй свою знахідку.
— Ой! Так це ж моя дитяча шкатулка! Доцю! Яка ти молодець, я її там заховала і вже й забула за неї. Вона для мене дуже цінна.
— Мам, а що там всередині? Мені цікаво!
— Таня, я мушу тебе підготувати, бо ти все неправильно можеш зрозуміти. Ти ж знаєш, я твого батька дуже любила. Горе, що так мало пожив на тому світі й так мало був з тобою. Але до чого це все я, в дитинстві у мене, як і у всіх дівчат, було перше кохання. Це була дитяча симпатія, нічого більше.
— Мам, не тягни. Я зрозуміла, що там всередині спогади про твоє перше кохання, але мені цікаво побачити що саме.
Мама відкрила ту шкатулку, а в ній — листи й стара чорно-біла фотографія.
— Його звали Василь. Ми з ним разом виросли, але в 16 років його батьки переїхали в інше місто. Знаєш, ми багато чого не сказали одне одному, бо не встигли. Настільки все спонтанно було.
Я взялася розглядати їхню фотографію і запитала:
— А де він зараз?
— Я не знаю. Може його вже й немає на цьому світі. Але ці всі листи він писав мені після того, як переїхав. До 20 років. А потім перестав, напевно, одружився. Словом, фантазувати можна довго.
Мама говорила, а я бачила в її очах сум. Вона подякувала мені за те, що я на мить повернула її в юні роки, зібрала всі свої спогади в шкатулку й закрила її.
Весь день мені не давала спокою мамина розповідь. Мені хотілося ощасливити її, організувати зустріч з її другом дитинства. Я почала пошуки в соцмережах. На щастя, знайти його було набагато легше, аніж я очікувала.
Впевнившись, що це той самий пан Василь, що й на фотографії, я написала йому повідомлення, мовляв, “я донька пані Оксани, з якою ви товаришували в юності. Нещодавно я перебирала старі речі й знайшла вашу спільну фотографію. Мама дуже тепло відгукувалася про вас. Чи буваєте ви у нашому місті, я б хотіла організувати вам зустріч”.
Не знаю, можливо я поспішила і виглядала надто настирливо, але я хотіла ощасливити маму.
Пан Василь одразу ж прочитав моє повідомлення і відповів мені: “Я пам’ятаю Оксану! Я б радо хотів зустрітися з нею і побалакати! Скоро я планую провідати могили своїх баби та діда, які поховані у вашому містечку. Буду мати час, щоб з вами зустрітись”.
Ми з ним домовилися за час та місце і я з нетерпінням чекала їхньої зустрічі.
Того дня я поїхала по маму, наказала їй гарно одягнутися і зробити собі зачіску. На вході до парку нас чекав пан Василь, з квітами й у галантному вбранні. Коли ми підійшли до нього, мама його не впізнала. А коли я їй пояснила, хто це — вона розгубилася і зніяковіла. Як молодиця, чесне слово.
Зрозумівши, що я буду лишня, сказала, що мені пора йти й залишила їх удвох.
Ввечері мама подзвонила мені й подякувала за все. Сказала, що давно так добре не проводила час. Мій сюрприз вдався. Навіть ще краще, ніж я могла собі уявити.
Ця зустріч стала початком чогось нового, а саме — кохання. Я завжди знала, що ніколи не пізно любить когось.
Вже кілька років мама й Василь щасливо живуть разом. Їхні долі схожі. Василь теж вдівець, має дорослих синів, внуків. Я рада, що мама не сама і мені не потрібно кожної хвилини переживати за неї.
