Я все своє дитинство та юність жив у селі. Матір не минала важка робота, а батько теж все життя не покладаючи рук працював у колгоспі.
Я їх єдиний син, хоча в ті часи у сільських сім’ях зазвичай було багато діток — по три, а то й більше. Але через непосильну працю, моя більше не могла мати дітей.
Найбільше мені запам’яталось, що в ті часи, батьки постійно були на роботі, господарювали, складали гроші, щоб забезпечити моє майбутнє.
Закінчивши школу, я поїхав навчатися в місто. Вступив до інституту, там і зустрів сою майбутню дружину. Її батьки, на весілля подарували нам однокімнатну квартиру. Згодом я почав добре заробляти. Ми продали квартиру, доклали грошей і купили трикімнатну.
З дружиною мені дуже пощастило, вона добра і порядна. Ми часто навідували моїх батьків з нашими двома синами. Діти дуже любили своїх бабусю й дідуся.
Час невпинно спливав, діти дорослішали, а батьки старіли. Та навіть бувши у поважному віці, продовжували займатись господарством, як звикли за своє життя.
Згодом мами не стало. Батькові було дуже самотньо у порожньому будинку, тому ми щотижня на вихідних їздили його провідувати. Я допомагав батькові по господарству, а дружина наводила порядок у домі. Коли наші сини підросли, вони теж залюбки допомагали старенькому дідусеві.
Я багато років переконував батька продати господарство, бо йому вже бракувало сил за тим всім доглядати. Я йому пояснював, що живемо ми в достатку, маємо усе для безбідного життя. Не раз просив переїхати до нас, адже наші сини навчалися, і одна кімната пустувала, в ній спокійно міг жити батько. Та батько стояв на своєму до останнього. Він звик до сільського життя, до роботи, і навіть чути не хотів про переїзд до міста.
Та одного разу він захворів і вже тиждень перебував на стаціонарі в лікарні. Моя дружина провідувала його щодня, а я тим часом розпродав усе господарство, прийнявши рішення забрати батька до себе. Він вже був старий, потребував нашої підмоги. Ми ж не могли покинути роботу, влаштоване життя та переїхати у село.
Наші сини також ще не настільки подорослішали, щоб обходитись без нашої допомоги. Коли батька виписали з лікарні, уже по дорозі додому я йому все пояснив. Розповів, що продав курей, свиней, корову, урожай зберуть сусіди, а ми переїжджаємо у місто. Батько до цього поставився із розумінням, тим більше сам він уже не справлявся.
Я пообіцяв батьку, що йог будинок ми продавати не будемо, поки тато буде з нами, ми приїжджатимемо у село разом, бо розуміли, скільки цей дім для нього значить і скільки спогадів з ним пов’язано.
Ми приїхали до нас додому у місто. Живемо в хороших умовах, на столі завжди смачна їжа. Але я побачив у батькових очах сум, якого не помічав раніше.
Тато старіє просто на очах. Спілкується з нами рідко, а якщо й заведе розмову, то лише про село, свій будиночок, сусідів, господарство. Гадки не маю що робити. Не можу ж я все кинути й жити у селі. І моя сім’я звикла до інших умов. Та шкода дивитись, як сумує батько. Можливо хтось підкаже, як краще вчинити такій ситуації, бо дуже шкода тата!
