Мене звати Марко, а мого батька Артур. Він виховував мене сам, бо мати померла після пологів. Батько завжди шкутильгав і через це я дуже соромився його та нікуди з ним не хотів ходити.
Він працював в школі вчителем хімії. Але я завжди удавав, що він не мій батько. Але в старших класах він вчив нас хімії і всі мої однокласники дізнались, що він мій батько і побачили, як він шкутильгає. Мені було дуже соромно і я злився на нього.
Коли я прийшов зі школи додому, то почав кричати на батька.
– Я не хочу, щоб ти працював у школі. Мені соромно, бо усі однокласники бачать, як ти шкутильгаєш. Я не хочу батька-каліку.
Він тоді нічого мені не сказав, але з того часу ми почали менше проводити часу разом. Я постійно говорив своєму батькові багато поганого. Мені було байдуже, що я йому роблю боляче. Я переживав тільки про себе.
Після закінчення школи я вступив в університет у іншому місті. Я спеціально вибрав навчальний заклад якомога далі дому, щоб не бачитись з батьком. Після навчання я залишився жити у іншому місті. Моя мрія здійснилася і з батьком я не спілкувався.
Через декілька років я одружився. У мене гарна дружина і двоє дітей. Я щасливий та задоволений своїм життям.
Одного разу приїхав мій батько і коли діти побачили, як він шкутильгає, то скривились. А я вигнав його з квартири.
– Вибач, що потурбував. Я хотів побачити тебе. – сказав він і пішов.
Минуло три роки зателефонувала тітка та сказав, що батько пішов в інший світ. Вона розповіла, що він уже давно хворів, але не хотів мене тривожити.
Я приїхав у квартиру в якій я виріс. Усе нагадувало про батька, але я не сумував. Я навіть видихнув з полегшенням. А потім прийшла тітка, яка мені розповіла, що мій батько дуже любив мене і робив все, щоб я був живий, здоровий та щасливий. Коли мені було три роки, то я вибіг на дорогу і ледве не потрапив під машину. Але батько відштовхнув мене і я залишився неушкодженим, а він потрапив під машину і його забрали у лікарню. Декілька днів лікарі боролись за життя мого батька і врятували його. Але після цієї аварії він почав шкутильгати.
Після цієї розповіді мені стало соромно і гірко через свою поведінку, адже мій батько врятував мене. Він ризикнув своїм життям заради мене, а я все його життя соромився його.
Я вирішив піти до нього на могилу та попросити пробачення. Сидячи біля могили сльози котилися градом без зупинки і мені хотілося кричати щосили. Я розумію, що уже пізно і я його втратив назавжди.
