Я дуже люблю свою роботу. 30 років я будувала свою кар’єру. Робота у мене дуже відповідальна та ненормований робочий день. Навіть, коли я приходжу додому, у мене є купа документів, які треба прочитати, вивчити, проаналізувати. Це забирає дуже багато часу, а для сім’ї не залишається ні сил, ні енергії.
Мої дітки виросли при моїх батьках. Батьки померли вже тоді, коли діти були дорослі. Без їхньої допомоги я навряд чи змогла б їх виховати й всьому навчити, адже саме мій тато займався з моїми дітьми, вчив їх букви й цифри. А мама — доглядала та годувала.
Чоловік мій давно звик до такої ситуації тому, що розуміє — я працюю. А може й не розуміє, але мовчить і терпить.
Діти ніколи на мене не покладалися, у них були дідусь і бабуся, які любили їх безмежно. Мене це завжди влаштовувало. Не скажу, що було легко, але було якось спокійно, знаючи, що за дітьми завжди є кому приглянути.
Але в один момент все змінилося. Все, що я робила до того, мені виглядає якимось нікчемним, нікому не потрібним. А все тому, що я стала бабусею. У мене народилася внучка. Життя ніби спочатку почалося.
Це малятко — моя радість, втіха, щоденні, навіть, щогодинні клопоти. Робота відійшла на другий план, тепер я з радістю спішу додому і ненавиджу затримуватися на роботі. Вдома — ніяких документів, я повністю занурююся в буденні справи. Мене хвилює, що треба закупити продукти, каші, приготувати смачний обід, бо діти прийдуть. Потім випрати, навести лад у квартирі, щоб було чисто та комфортно всім.
Мені подобається дбати про своїх рідних. Я ніби виправляю свої помилки минулого, коли мене не було в житті моїх дітей. Я бачу, що зараз вони щасливі біля мене.
А ще, у мене є зять. Я полюбила його відразу, з першого погляду, вірніше, з першої зустрічі. І він до мене приязний. Ми з ним розуміємо одне одного з півслова.
Чоловік мій, коли одного разу побачив, що я прийшла додому раніше, аніж він, подумав, що я захворіла. А, коли я пояснила, що так тепер буде завжди, щиро зрадів такій звістці. Тепер, прийшовши з роботи, він бачить мене на кухні, де пахне смачною їжею. Ми знову разом вечеряємо, розповідаємо про свої турботи, проблеми.
Пізно ввечері, коли всі вже збираються лягати спати, я ще закінчую справи на кухні й думаю, що цього всього могло б і не бути, якби я не змінилася. Зараз я не маю часу на довгі роздуми, чи перебирання документів, але я зрозуміла, що я — щаслива жінка, мама й бабуся. Бог дав мені можливість прожити й насолодитися своїм життя по-різному. Якби моя мама бачила, якою я стала бабусею, вона б гордилася мною. Я переконалася, що робота — роботою, але сім’я для жінки — то її скарб!
