Я запропонував одружитися дівчині, яку не кохав. Навіть уявити не міг, що життя після весілля так зміниться

Так розпорядилась доля, що зі своєю другою дружиною я познайомився коли у моєму житті настала темна смуга. Мій п’ятирічний син потребував дорогого лікування за кордоном. Необхідних коштів у мене не було і я не знав де їх узяти. Мами Дениса не стало, коли йому виповнилось лише півтора року. Родичів, які б могли допомогти й підтримати я не мав. Єдиною рідною людиною був мій старенький батько, який і сам потребував підмоги.

У медзаклад, де лікувався Денис, інколи навідувалися волонтери, небайдужі люди, які намагалися хоч якось скрасити буденність хворих діток. Вони грали з ними в різні ігри, проводили конкурси, розважальні виступи, аби ті, хоч не надовго відірвалися від своїх не дитячих проблем. Денис навіть потоваришував з однією молодою жінкою. А через нього з нею познайомився і я.

У неї було незвичне ім’я – Орися. Вона ставилася до Дениса з такою ніжністю, турботою, як до рідного. А коли їй стало відомо про наші нестачу грошей для його лікування, вона вирішила нам допомогти. Орися влаштувала цілу акцію для порятунку Дениса: залучила місцеве телебачення, влаштувала збір коштів, й постаралась, щоб про нас дізнались благодійні організації. Це виявилось дуже ефективним і багато людей зголосилися нам допомогти. Я й нині вдячний кожному з них за те, що допомогли забезпечити Денису таке потрібне лікування.

І звісно, я був безмежно вдячний Орисі, бо як би не вона, нам би нічого не вдалось. Так, нещастя нас зблизило. Орися ні з ким не зустрічалася, ми почали частіше бачитись, а незабаром вже обговорювали одруження. Я бачив, як Орися полюбила Дениса і розумів, що вона хоче мати сім’ю, тому вирішив зробити їй пропозицію. Також, я бачив, що вона не байдужа до мене, іншого варіанту, як шлюб я не розглядав. Але одружувався з нею я скоріше, через почуття глибокої вдячності й поваги, а не через кохання до неї.

Мене турбувало, як ми маємо жити разом без взаємних почуттів з мого боку. І період притирання у нас теж був: інколи сперечалися, сварилися, навіть декілька разів думали, що варто розійтися. Та зрештою знаходили компроміс і залишалися разом.

З часом усе налагодилося, ми почали жити спокійним сімейним життям. Згодом у нас родилась донечка. Почалися приємні турботи про малечу. Орися проявилася, як чудова матуся і справжня господиня. Вона стала моєю опорою і підтримкою по житті.

Я завжди радився з нею, а вона давала доцільні рекомендації та зауваження. У відрядження я теж їхав зі спокійною душею і впевненістю, що вдома буде порядок і діти з нею у безпеці й доглянуті.

Я усвідомив, що моя дружина стала для мене найкращою подругою, що я можу розмовляти з нею на будь-які теми, й ділитися усім що маю на душі.

Ми вже дванадцять років у шлюбі, і я щасливий, що тоді зважився на такий важливий крок і покликав її заміж. Ні разу про своє рішення не пожалів. Нині, вона мені настільки близька, що не уявляю життя без неї.

Так, з роками я зрозумів, що для міцного фундаменту у подружньому житті важливе не стільки кохання, як взаємна повага і довіра. Любов не вічна, а коли є ці фундаментальні почуття, то саме вони сприяють міцності шлюбу. Саме так й склалося у моєму житті.

Оцените статью
Я запропонував одружитися дівчині, яку не кохав. Навіть уявити не міг, що життя після весілля так зміниться