У мого дідуся будиночок біля моря. І звісно, кожного літа усі рідні їдуть до нього, щоб відпочити від міського шуму, а заразом і провідати старенького. У нас багато родичі й навіть складаємо графік хто коли приїде.
Дідусь – душа нашої родини. Ми із задоволенням проводили з ним час. І я його дуже любив, але через мій не простий норов, міг ненароком його образити. Я взагалі, спершу кажу, а потім думаю, через, що не раз ображав близьких мені людей. А потім мене мучила совість. Я завжди намагався бути хорошим онуком, але не завжди це мені вдавалося. Коли родичі йшли на пляж, я зазвичай залишався з дідусем, щоб допомагати йому по господарству. Так я хотів хоч трохи згладити неприємний осад від моїх необдуманих слів.
Та минали роки й дідусь не ставав молодшим. І ось настав той день, коли його не стало. Тоді, поряд з ним мене не було. Це трапилося восени, коли я повернувся до міста, щоб продовжити навчання в університеті. Доглядала за ним останні тижні його життя моя двоюрідна тітка. На похорон до дідуся з’їхалася уся наша велика родина.
Коли дійшла справа до розподілення спадку, з’ясувалося, що дідусь залишив свій будиночок біля моря мені. Я був вкрай здивований і збентежений, бо не очікував такого сюрпризу від дідуся.
Мені дуже хотілося, щоб у нашій родині нічого не мінялося й ми надалі усі збиралися влітку в дідусевому домі. Але цього не трапилося. Всі казали, що все не так, як було, коли тут жив дідусь. Тепер вони влітку їздять відпочивати за кордоном.
Я дуже сумую за дідусем, і його будиночок – це вічне нагадування про нього і про колишні часи. Я зробив там ремонт і тепер здаю його в оренду. Недавно спало на думку, що я стаю все більше схожий на свого дідуся і ця думка гріє мені душу.
