Мій син живе у місті, а я живу в селі уже вісім років. Нещодавно він святкував своє день народження, а мене навіть не покликав у гості. Йому виповнилось уже тридцять п’ять років.
Коли він одружився я віддала йому свою двокімнатну квартиру в місті, а сама переїхала на дачу. Хотіла, щоб молода сім’я мала де жити. Чесно кажучи невістка мені не сподобалась, вона не пара йому.
Зараз вони живуть у моїй квартирі, але в гості мене ніколи не кличуть. Приїжджають вони не часто, тільки на Пасху і то на три дні, довше не хочуть залишатись. Коли вони приїжджають до мене, то ми з постійно з невісткою сваримось, бо їй усе в селі не подобається і вона якомога швидше хоче втекти до міста.
Одного разу я зателефонувала свасі і запитала, як справи у молодих. Думала вона недалеко живе і все знає про наших дітей. Але вона мені сказала, що з дочкою уже декілька років не спілкується. Дивно мені, як це не говорити з рідною дочкою.
Але мій син нічим не кращий за невістку. Я одного разу попросила Андрія приїхати допомогти мені в саду траву покосити і вишні назбирати, бо хочу консервацію на зиму зробити. Але він сказав, що в суботу не приїде, бо з друзями планують йти у театр.
Він так і не приїхав до мене ні в суботу, ні в інші дні. Я сама усе робила, а мені уже шістдесят п’ять років і у мене вже немає сил.
Коли син попросить передати консервацію, то я йому нічого не дам. Як допомагав, так і отримає. Нехай буде йому наука, і тоді, можливо, він на наступний раз коли я попрошу приїде до мене в гості і допоможе мені.
