Багато років тому мої батьки розлучилися і мені з мамою довелося перебратися в інше місто, тоді мені було всього 9 років.
Найважче було розлучатися зі своїм найближчим другом Марком. Ми з ним навчалися в одній школі. Він часто страждав від знущань однокласників, бо був пухленький. Його ображали, прозивали й били. А я завжди його захищала. Я взагалі була дуже сміливою дитиною. Марк навіть назвав мене його захисницею.
Коли я дізналася, що мені треба назавжди поїхати, я не сказала йому про це, а пообіцяла, що через кілька днів повернуся і щоб він обов’язково чекав мене в тому парку, де ми завжди гуляли. Але через кілька днів я так і не повернулася.
Пройшло 20 років. Я закінчила юридичний університет і стала адвокатом. Чесно кажучи, я часто згадувала про Марка. Ми живемо у такий час, що знайти його в соцмережах не було б проблем. Але щось мене стримувало.
Мій тато знайшов мені хорошу роботу у своєму місті. Не хотілося втрачати такий шанс, тому я порадилася з мамою і ми вирішили, що я поїду туди та залишуся в батька.
Я повернулася в те місто, де виросла. Все дуже змінилося. Першим ділом, що я зробила, побігла у той парк, де ми останній раз бачилися з Марком. Але там нікого не було, хоча, не дивно, 20 років пройшло.
Мене прийняли на роботу і я одразу знайшла собі квартиру, щоб не створювати проблем татові. Домовласника я не бачила, лише спілкувалася з ним телефоном. Він сказав, що живе у квартирі навпроти, але вдома його не застати, бо він цілими днями працює. Мене це не бентежило, бо орендна плата була не висока, квартира нова і, головне, близько до моєї нової роботи.
Так я прожила цілий місяць. Життя помаленьку набирало звичний для мене темп. Одного ранку я зустріла того домовласника. Він пильно поглянув на мене і сказав:
— Ти Наталя, так? Ти нещодавно почала винаймати мою квартиру.
— А, так, це я! А як я до вас можу звертатися?
— Мене звуть Саша і давай на ти, ми ж ніби одного віку.
Ми поговорили й він запросив мене на вечерю, щоб познайомитися. Я відчула, ніби ми знаємося вже давним-давно. З часом в нас виникли взаємні почуття, але ніхто з нас не наважувався признатися.
Думки про Марка не давали мені спокою, хотілось знати, як він зараз, де він, чим займається, я відчувала, що він десь дуже близько.
Одного разу, повертаючись з роботи, я зайшла в той самий парк і попрямувала до нашої з Марком лавочки. Яким же моїм здивуванням було, коли побачила там Сашу. Я присіла біля нього і сказала, що це дуже цікавий збіг. А він мені:
— Кожного року я приходжу сюди в надії зустріти свого близького друга. Багато років тому вона поїхала звідси, але пообіцяла, що вернеться і попросила чекати на неї. Ось, пройшло 20 років, а я ще досі чекаю. Ти може подумаєш, що я якийсь дивак.
— Чекай, а як її звали?
— Наталя. Вона моє перше кохання, моя захисниця.
— Марк?
— Що? А звідки ти знаєш? Стоп, тільки не кажи мені… Наталя?
— Ага, Наталя. Я багато років тому покинула свого друга на цій лавці та сказала йому чекати на мене. Але ти не схожий на того Марка, що я знала, та й взагалі, ти назвався Сашею.
— У мене подвійне ім’я. Марком мене називають тільки дуже близькі. І так, я схуд.
— Я повірити не можу, виходить, ти дочекався мене!
Він підняв мене на ноги й міцно обійняв. Сказав, що любив мене ще з дитинства і весь цей час чекав мене. В цей момент я зрозуміла, що це кохання тривалістю у ціле життя, бо ми обоє чекали того моменту, коли знову зустрінемося.
