Після cмeртi мами ми з татом залишилися удвох. Мені було 14 років, коли її не стало. З того часу ми з татом робили все разом. Він довго не міг оговтатися від горя і його звільнили з роботи. Я знайшла підробітку і приносила хоч якісь гроші в сім’ю, допоки тато був у депресії.
Часи були дуже важкі та в миті розпачу я думала, що ми вже ніколи не виберемося. Але через якийсь час все налагодилося.
Я багато у чому собі відмовляла, хоч у досить ранньому віці почала заробляти. Тоді, коли мої однокласниці жили й насолоджувалися своїм життям, я працювала і думала, що приготувати татові на вечерю. Я мріяла не про те, про що зазвичай мріють 14-ти річні підлітки. Я думала й будувала плани, чим би таким зайнятися, щоб це гроші приносило.
Вчитися я пішла на звичайного вчителя, але в душі я відчувала, що це зовсім не моє. Ще з дитинства я люблю фотографувати. Тому, десь глибоко в душі, я мріяла колись цим серйозно зайнятися. Хіба мріяти заборонено? Але тато мене ніколи в цьому не підтримував і називав моє захоплення дурнею.
Коли мені виповнилося 17 років, він познайомився з жінкою. Я була щиро рада за нього, ніколи не думала ставати на шляху його щастя. Марія, на перший погляд, здалася мені дуже хорошою жінкою, спокійною, хазяйновитою. Тато аж розцвів, після того, як зустрів її. А я раділа за нього.
Всі гроші, що я заробляла, я віддавала татові, бо він просив. Собі я залишала на обід і на дорогу. Бо я розуміла, що ми сім’я і я теж живу, харчуюся разом з ними. Я нічого собі не купляла, нікуди не ходила з друзями. Натомість він зі своєю новою жінкою ні в чому собі не відмовляли. Вони їздили відпочивати без мене, ходили на побачення, тато дарував їй дорогі подарунки. А на чиї гроші було все це? Тому, мене дуже образила остання ситуація, що склалася.
Річ у тому, що моя подруга, без мого відома, відправила мої фотографії на конкурс під моїм іменем. І, як на диво, я зайняла 2 місце й отримала багато похвальних відгуків від незнайомих мені людей. Це і стало для мене поштовхом. Я прийшла до тата і попросила позичити мені трохи грошей, щоб зайнятися своєю улюбленою справою. Але у відповідь я почула відмову. Не від батька, а від Марії, бо татові було незручно мені відмовляти, але Марія одразу мені все сказала у вічі — на мене у їхньому спільному бюджеті грошей немає. Ось так швидко про мене забули.
Я подякувала їм за проведений разом час, зібрала речі й виїхала з квартири. Я вважала, що ми сім’я, я віддавала все, що у мене було, щоб вони могли свої забаганки задовольнити. Мені всього 17 років було на той час. Тепер я думаю, що поступила надто емоційно. Але дороги назад немає, я — лишня у їхній сім’ї. Вони щасливі удвох.
Пройшло вже понад рік, а з татом я спілкуюся лише телефоном. Ми навіть не бачилися з того часу, він уникає зустрічі зі мною і не кличе в гості. Він став зовсім чужий.
Що мені тепер робити? Я не хочу втрачати його, він — найближча для мене людина.
