Ми з братом ніколи не були близькими. Василь старший від мене на 8 років і завжди недолюблював мене. Ми виросли й наші з ним зустрічі звелися до мінімуму.
Василь у 17 років зробив дитину і змушений був одружитися. Батьки були, м’яко кажучи, не в захваті. Який з нього батько, якщо він сам ще дитина. Та й дружині його, Софії, 16 років! Звісно, що дитину, після народження, виховували молоді бабусі та дідусі, бо з тієї парочки батьки були нікудишні.
В нашій сім’ї всім керувала бабуся. Коли брат одружився, вона переписала на нього свою однокімнатну квартиру, яка довгий час пустувала. Квартира у дуже хорошому стані й майже у центрі міста. Бабуся з моїм покійним дідусем всі гроші туди вкладали, бо знали, що вона буде для їхнього єдиного внука.
Але й про мене не забули. Коли мені виповнилося 18 років, бабуся сказала мені, що та квартира, в якій вона живе, після її смерті буде моєю, вона вже й всі документи приготувала. Моя квартира була більша, двокімнатна, але у значно гіршому стані й знаходилася майже на околицях міста.
Через кілька років не стало нашої бабусі й квартира вже остаточно стало моєю. Через якийсь час я перебралася туди жити, бо мені було близько до роботи. Я працювала й помаленьку робила там ремонт.
Але, коли я перетворила цю “хрущовку” на щось вартісне, до мене приїхав брат зі своєю дружиною і сказав:
— Не буду тягнути. Нам потрібна ця квартира. Ми чекаємо на поповнення і нам буде тісно в однокімнатній. А ти ж і так сама. Поміняймося.
Я відмовила йому і пояснила, що я вклала сюди всю свою душу та гроші, я не буду переїжджати. Цими словами я дуже розізлила свого брата і з того часу ми не спілкуємося.
Батьки стали на мою сторону, бо їм вже набридла безвідповідальна поведінка брата. Він дітей робить, не думаючи про те, де їм жити і як, а потім чекає, що йому все безплатно дістанеться.
