Нещодавно я потрапила в лікарню. Зі мною у палаті лежала жінка, на вигляд їй було років 66. У неї з серцем були проблеми, але вона навіть вигляду не подавала. Поводила себе так, ніби нічого страшного не сталося, хоча чоловік її кожного дня собі місця не знаходив, дзвонив по 100 раз на день.
Тітка Марина, так ми її називали між собою у палаті, постійно повторювала своєму чоловікові: “нічого не кажи Оксані, вона як дізнається, хвилюватися буде і приїхати захоче. Ти ж сам знаєш, у неї дитина мала на руках і вона ще досі дуже слабка.”
Ми всі думали, що Оксана, то є донька тітки Марини. Але тітка відкрила нам очі на всю цю ситуацію. Оксана — її невістка і, звісно ж, донечка. Кілька років тому син тітки Марини привів Оксану в їхній дім, сказав, що вони збираються стати батьками. Оксана одразу сподобалася батькам нареченого, вони її з радістю прийняли у свою сім’ю. Весілля запланували зіграти вже після народження первістка, а поки просто розписалися й відсвяткували у колі сім’ї. Але, на жаль, син тітки Марини так і не побачив народження своєї дитини, не дожив до цього. Він трагічно загинув.
Оксана після смерті чоловіка поїхала до своїх батьків, але регулярно приїздить до мами Марини й тата Богдана, щоб вони з внучком побавилися і, щоб допомогти щось по господарству зробити.
Наступного дня до тітки завітав чоловік. Як тільки вони вийшли прогулятися, телефон, що стояв на тумбочці, почав розриватися. Дзвонила Оксана. Ніхто з нас не наважився відповісти, бо знали, що тітка Марина проти. А, коли вони з чоловіком повернулися в палату, побачили, що біля її ліжка сидить жінка з дитиною. Це і була та сама Оксана.
Невістка з внуком приїхали без попередження до бабусі та дідуся. Постукали у двері, а в домі нікого. Вийшла сусідка й сказала, що маму Марину швидка забрала ще тиждень тому, а тато Богдан до неї поїхав. В нас містечко невелике, лікарня всього одна, довго шукати не довелося. Ось вона й примчалася до своєї мами.
Маленький Тимофій виліз до своєї бабусі на коліна й міцно обійняв її, а Оксана поглядала то на маму Марину, то на тата Богдана і тільки повторювала: “як ви могли мені не сказати! Я тепер звідси не вступлюся. Зараз сина батькам відвезу і буду тут біля вас, мамо.”
Але на щастя, не довелося. Тітку Марину виписали вже наступного дня й сказали, що робити, яких порад дотримуватися, щоб знову все не повторилося. Оксана допомогла мамі зібрати речі й вони поїхали.
Мене дуже зворушила ця сім’я, їхні стосунки й турбота одне про одного. Добре, що все так щасливо закінчилося.
