Посадку уже об’явили і Валерія вийшла на перон. Цілий тиждень була у відрядженні, нарешті уже їде додому. Поки розкладала свої речі почула, як хтось йде по вагону і важко дихає. Коли Валерія повернулася, то побачила старшого чоловіка з великою сумкою.Тоді вона ще подумала, що цей дідусь буде просити її помінятися місцями, щоб він зайняв нижню полицю.
— Подивися, дівчино, у мене по-моєму нижнє місце, — віддихавшись, сказав пасажир.
Місце і правда виявилось нижнє. Він почав вовтузитися, розкладати свої речі. Валерія помітила, що сусіду орієнтовно сімдесят років. Тоді Валерія про себе подумала: “І чому йому в такому віці вдома не сидиться?”
Нарешті дідусь розклав усі свої речі і сів на полицю, склавши на колінах свої зморщенні руки. До вагону почали заходити інші пасажири, на вершні полиці їхнього плацкарту нікого не було. Валерія уже змирилася з думкою, що доведеться їхати з цим дідусем всю дорогу і всю дорогу мовчати, оскільки з ним особливо і не поговориш.
Поїзд поїхав. Провідниця принесла постіль. Дудусь відразу почав заправляти свою постіль, швидко з цим впорався. Потім знову сів і заговорив:
— Незвична мені така постіль, вдома-то ліжко м’яке і зручне, а тут доведеться пом’яти боки. З самої молодості не їздив, уже й не думав, що поїду.
Валерія кивнула і продовжила далі мовчати.
— Мене Валентин Петрович звати, а Вас як?
— Валерія.
— А по-батькові?
— Максимівна. Можна просто Валерія.
— Так, ти ж іще молода, можна просто по імені. В гості їдеш?
— Чому в гості? – здивувалася Вікторія. – З відрядження додому їду.
— Он як! Додому – це добре. А я ось з дому на старості років, – дідусь раптом замовк і став дивитися у вікно. Валерії здалося, що в його очах з’явилися сльози, хоча він і не плаче. Їй раптом стало соромно за те, що вона спочатку недружелюбно віднеслася до свого сусіда.
— А Ви теж додому, чи з дому? – вирішивши виправити ситуацію, заговорила Валерія.
— З дому донечко, з дому, — ось і незвично мені, — тут їхати всього добу, але в дорозі якось неспокійно.
— А до кого їдете?
— До сина їду, — Валентин Петрович витягнув з кишені серветку і витер сльозу, яка скотилася по його щоці.
— Так тут радіти потрібно, а Ви плачете.
— Я й радію, п’ять років з сином не бачились, я і не знав чи побачимось колись ще.
— Розгубився, чи що?
— Розгубились, дочко, по добрій волі розгубились. Характери наші по молодості спокою не дають, гординя заважає мирно жити, ось і не бачились ми з нею багато років. Як тільки син підріс, перестали ми з ним ладнати. Часто з ним сварилися. Одружився тоді назло мені, але не склалося. А я замість того, щоб його підтримати, почав дорікати – ось і не змогли ми разом нормально жити. Внука проти мене налаштував, все наперекір мені робив. А п’ять років тому продав квартиру і переїхав, куди не сказав. Я і поліцію ходив, і знайомих розпитував – а його слід і загубився.
Потім отримав від нього лист, де він написав, що у нього все добре, помирився з колишньою дружиною, тепер живуть разом з моїм внуком щасливо, і додав, щоб я щого не шукав. І ось з важким тягарем на серці я жив усі ці роки. За цей час зрозумів, що теж був неправий. Хай навіть він мене не слухав, але ж він мій рідний син.
А тут рік тому знову прийшов лист від сина. Написав, де він живе, що з дружиною знову розвелися, що він уже і сам дідусем став, запитував про моє здоров’я. Я всю ніч не міг спати, а потім написав, що життя мені без них немає. Потім ми зідзвонились і зрозуміли, що обидва винні.
У внука народилася дитина, значить, що у мене вже є правнук. Син сказав, щоб я приїхав подивитися на свого правнука. Ось я і вирішив до сина поїхати, бо невідомо, скільки мені ще жити залишилось, здоров’я немає, та і тиск скаче, — хочу їх побачити.
Валерія мовчала, чужа історія запала в душу. Вона подумала про свого батька, якого навідує рідко. Батько живе в селі, там же, де і старший брат Валерії, — завжди вважала, що брат за батьком нагляне. А зараз після розповіді пасажира защемило в грудях, стало сумно, — адже батько сумує за нею, вона ж його донька.
Валерія всю дорогу спілкувалася з Валентином Петровичем, — час пролетів непомітно. Вона допомогла вийти сусіду з вагону і помітила, як до них іде чоловік і широко посміхається. Валерія відійшла в бік. Батько і син зустрілися поглядами і міцно обійнялися. Обидва плакали. Ця зустріч була настільки чуттєвою, що валерія і не сумнівалася, що у них все буде добре.
Вона відійшла в сторону, дуже розхвилювалася. Дістала мобільний телефон і зателефонувала батьку. Чомусь захотілося сказати: — Тату, я вже приїхала, на місці, приїду до тебе на вихідний в гості.
Іноді випадок заставляє нас задуматися про відношення до батьків, подивитися на себе зі сторони.
