Іван не розумів чому його забрали від матері. Він не хоче, ні іграшок, ні шоколаду і навіть торта. Він хоче у свою брудну кімнату, просить відвезти додому, до матері.

Я працюю вихователем у дитячому будинку і кожного дня бачу дітей від яких відмовились батьки. Мені жаль їх, але у деяких випадках у матерів забирають їхніх синів і дочок соціальні служби. І вони роблять так, щоб допомогти дитині. Сьогодні до нас привезли маленького хлопчика із неблагополучної сім’ї.  Він плакав і просився до мами та говорив, щоб його відвезли додому.

 – Іване, в нас тут добре. Є багато дітей і іграшки. Не плач. – заспокоювала я дитину. – Ми кожного дня будемо малювати та співати, а інколи ми танцюємо. Тобі тут сподобається.

Я мала у кишені цукерки і один дала хлопчику. Виявилось, що він ніколи не їв шоколаду. Дитині вісім років, а вона не знає, що таке цукерки, торт і печиво. Він ніколи не був у театрі, йому не читали книги і не святкували його дні народження. Матір хлопчика завжди залишала його вдома самого, а сама проводила час з своїми неблагополучними друзями. Його батько інколи навідувався до матері в гості, але з дитиною навіть розмовляти не хотів. Іван був нікому не потрібний, він завжди сидів у брудній кімнаті і дивився через вікно на двір.

Коли працівники соціальної служби прийшли до дитини додому, то побачили брудного хлопчика, якого ніколи не купали. Через деякий час батьків дитини позбавили батьківських прав. А дитину відвезли у дитячий будинок. На жаль, багато таких дітей потрапляє до нас. Я стараюсь з усіх сил приділяти їм увагу, але дітей у нас дуже багато.

Іван не розумів чому його забрали від матері. Він не хоче, ні іграшок, ні шоколаду і навіть торта. Він хоче у свою брудну кімнату, просить відвезти додому, до матері.

Хлопчик просить зателефонувати до його матері і я погоджуюсь. Беру телефон і вдаю, що телефоную та розмовляю з кимось:

  – Наталя Василівна, це вихователька з дитячого будинку. Коли ви приїдете за сином? Ви зараз не можете. Жаль. Він вас чекає.

 – Скажіть мамі, що я її люблю і скучаю за нею. Хай приїжджає, якомога швидше до мене. – говорить крізь сльози хлопчик.

Я і сама ледве стримую сльози, жаль мені його.

Здебільшого такі діти залишаються у дитячому будинку, але буває так, що їхні батьки виправляються і знаходять роботу, створюють належні умови для виховання дитини. Тоді суд дозволяє поновити батьківські права. Але у моїй практиці одиниці відновлювали свої батьківські права, а бувало так, що вони виправлялись, але через деякий час знову не піклувались про дитину і соціальні працівники привозили її у дитячий будинок вдруге.

Батькам можна приходити до дітей, але більшість не з’являється і не цікавиться своєю дитиною. Матір Івана прийшла один раз до нього, вони прогулялись подвір’ям.

Я була недалеко і чула, як хлопчик запитував:

 – Мамо, коли ти мене забереш додому. Я хочу жити з тобою.

А жінка нічого йому не відповідала. Минули місяці, а вона так і не повернулась до нього. Він ще й досі її чекає та вірить, що його матір любить його.

У всіх дітей, що живуть у дитячому будинку сумні очі і мені здається, що навіть коли вони виростуть, то очі в них не зміняться. Не знаю, чи Іван колись буде вірити дорослим і чи колись його розбите серце зможе полюбити ще когось. Мені б хотілось вірити, що у нього в майбутньому буде хороша робота, дружина і діти. Я сподіваюсь, що він зможе любити і радіти життю.

В Україні дуже багато сиріт у яких є батьки, які про них не дбають, ще частина дітей опиняються у дитячому притулку через смерть батька і матері. Мені жаль, що з дитинства такі хлопчики і дівчатка не знають, що таке любов. Я б хотіла, що їхні очі сяяли радістю, а не були пустими і сповненими болю.

Оцените статью
Іван не розумів чому його забрали від матері. Він не хоче, ні іграшок, ні шоколаду і навіть торта. Він хоче у свою брудну кімнату, просить відвезти додому, до матері.