Колись моя подруга завагітніла від свого хлопця. Їй було 18, а йому — 25. Це сталося спонтанно, як вона мені розповідала. Хоча, як на мене, все до того йшло. Адже Аня постійно хвалилася мені тим, що у неї дорослий хлопець, в них все серйозно.
Але, коли Аня дізналася, що чекає на дитину, любов кудись зникла. А все тому, що її хлопець, коли дізнався про вагітність, сказав народжувати, а він зробить для них з дитиною все, що зможе.
“Я не хочу в такому віці народжувати, я сама ще дитина. Мені треба навчання закінчити, я планувала роботу знайти та й ще стільки всяких планів. Ця дитина мені все зіпсує!”, — бідкалася вона мені. Словом, Аня з Іваном сильно посварилися, бо Ані від нього потрібні були лише гроші на аборт.
Іван часу не гаяв, подзвонив батькам Ані й пояснив усю ситуацію, запропонував організувати зустріч, познайомитися й вирішити, що робити дальше. Аню дуже образило те, що він без її згоди втягнув батьків, вона сподівалася зберегти це у секреті від них.
Річ в тому, що Аня виросла у дуже консервативній сім’ї, тато у неї суворий і любить усе контролювати, а ще, батьки покладали на неї дуже багато надій. Саме тому подруга не хотіла, щоб вони знали, що вона зруйнувала всі їхні плани своєю вагітністю й тихо хотіла зробити аборт, а потім продовжила б жити так, ніби нічого не сталося.
Але вже було пізно, тихо все вирішити не вдалося. Відбулося те саме знайомство, на якому батьки з обох сторін вирішили, що потрібно розписатися, взяти шлюб й народжувати. Протести Ані навіть ніхто слухати не хотів. А вона настільки боялася своїх батьків, що змирилася з їхнім рішенням.
Вона вийшла заміж, народила дитину, але з Іваном їх більше нічого не поєднувало, тільки спільний син. Вони жили разом, але більше було схоже на співжиття двох давніх знайомих, любові там не було. Іван тішився сином, все ще любив Аню, працював заради них з сином, купляв все необхідне, словом, старався зі всіх сил зберегти їхню “сім’ю”, але Аня за це ненавиділа його ще більше, що він вдає “щасливого сім’янина”.
Довго вона не змогла так жити. Аня подала на розлучення й покинула сина з Іваном. Навіть погрози батька її не зупинили. “Я ніби жила не своїм життям, мене за ніщо вважали, розумієш?” — пояснювала мені подруга.
Пройшло вже кілька років, вона живе окремо, не спілкується ні з чоловіком, ні з сином, ні з батьками. Каже, що аж тепер вона відчуває себе вільною. Але мені здається, що подруга лукавить. Як можна щасливо жити знаючи, що неподалік від тебе живе твоя дитина і чекає на тебе? Я б так не змогла…
