Коли Іванна народила у дев’ятнадцять, то прекрасно розуміла, що у неї є лише підтримка самої себе. Батько дитини втік ще як тільки дізнався про народження малюка. Тепер дівчина надіялась, що рано чи пізно народжений синочок стане для неї опорою.
Виховувала його Іванка сама. Звичайно, дівчина ще молода, хочеться погуляти, тому й часто десь вешталась ночами, щоб ніхто не підозрював про це. Але ж всі прекрасно все знали і розуміли.
Доглядала за Дмитриком вона належним чином, старалась надати всі необхідне. І освітою гарною забезпечила. Щоправда, ніхто не знав, чи це покривало всі її гулянки та походи. Якось навіть був період, що вона почала безбожно пити. Та от здоров’я такого навантаження не витримувало. Почались проблеми із серцем та тиском. Лікар налякав трагічним кінцем, тому жінка й притихла. Тоді з цією проблемою було покінчено.
Коли Діма виріс та прийшов час вступати до університету, то вона найняла репетиторів, та і сам хлопець виявляв бажання вчитися. Тому й поїхав він до іншого міста на навчання, проживав у гуртожитку.
Тоді Іванна залишилась у своїй маленькій квартирці сама. Зустріла Максима, притерлась до нього, закохалася і він переїхав до неї, у ту однокімнатну нірку.
Відповідно Дмитру більше не було куди приїжджати. Вдома й голці не було де впасти. Тому хлопець швиденько адаптувався, знайшов сумнівних друзів і «понеслась душа в Рай». Настільки вільно він себе почував, що робив все, що тільки на думку спадало. Така вона, свобода. А матері до сина не було ніякого діла, з’явились інші проблеми та питання.
А коли вона все ж вирішила поцікавитися життям сина, то він мав дівчину, яка носила під серцем його дитину, був майже одруженим. Тепер вже хлопцеві не було часу на матір.
Протягом останніх років вони стали ніким один для одного. Ніяких спільних моментів, спогадів, тем для розмов. Оце відчуження жінка відчула відразу, під час зустрічі. Саме тоді жінка й усвідомила, як багато втрачено, але надолужити стільки всього вже просто не вийде. Коли потрібно було виховувати сина, то вона бігала за чоловіками. А коли спохватилась, то вже нікому не потрібна її турбота та увага.
Вона насупилась, але стримала сльози, а тоді сказала:
– Коли твоя донечка з’явиться на світ, то повідом мені, будь ласка. Може, хоч тоді я стану потрібною.
Син лише кивнув, не проявляючи жодної емоції. Ось так сухо пройшла їхня розмова, навіть без теплих розмов за чашкою чаю.
Так вони і розійшлися, хто куди. Дмитро навіть не провів матір, відразу відкрив ноутбук і почав займатися своїми справами. Ось так воно буває в житті. Дуже сумно.
