Півроку тому ми з дружиною вирішили трішки пожити ближче до Карпат. Колись в юності ми часто ходили в гірські походи. З народженням доньки все якось відкладали, часу не вистачало. А вже як маленька підросла, вирішили зробити собі такий подарунок – життя серед гір. Свіже повітря, тиша, а найголовніше – природна місцева їжа. Одного дня потрібно було придбати в когось меду. Сусіди порадили сходити до чоловіка на ім’я Захар Іванович. Він проживав в іншому кінці села. Я взяв з собою доньку, і ми вирушили в приємну невелику подорож.
Тільки ми вийшли з нашої вулиці, зустріли сусідку.
- Вітаю вас! Куди прямуєте? – поцікавилась Наталя.
- Доброго! До діда Захара за медом. – радісно відповів я. – Підкажете як до нього дійти?
- Знаю, але я б не радила туди ходити! З мольфарами краще не знатись!
- Чому? Хіба він поганий чоловік?
- Та ясна справа. Мені колись порчу навіть, не знати за що. І не тільки мені. То був ти обережний.
- Буде Вам, я не вірю в забобони – посміхнувшись, відповів я.
- Так само і не вірила, поки чоловік від мене ні з того, ні з цього пішов. А потім виявилось, що він перед тим відвідував цього Захара. Просто якось вранці прокинулась, а від чоловіка лише записка, щоб не шукала його. Вже сім років з того дня пройшло. До цих пір в коханні не щастить.
- Дуже прикро. Шкода, що з Вами трапилась така оказія. – співчутливо відповів я.
- З власного досвіду кажу, не ходи туди. Врочить тобі таку ж біду, я і мені колись.
- Мені приємно, що Ви хвилюєтесь за мене, але я не вірю у вроки. – я поспішив від неї якнайдалі.
Весь час, що ми продовжили йти, донька плакала і жалілась, що хоче до мами. Як я не намагався її розвеселити, нічого не виходило. Через декілька вулиць ми наткнулись на чистенький дерев’яний будинок. Під вікном сидів усміхнений сивий дідусь і потягував люльку.
- Вітаємо Вас, Захаре Івановичу!
- І вам гарного дня, добрі люди! Та з чого така офіційність? – засміявся чоловік.
- А яке звернення Вам більше подобається?
- Вже багато років мене звуть дідом Захаром. – продовжив дідусь.
- Дуже приємно! Мене звати Олексій, а ця красуня – моя дочка Марійка.
- Ви за медом, мабуть, завітали до мене?
- Звичайно.
- Зачекайте хвилину, зараз принесу.
Перед тим як зайти в хату, дідусь якось дивно зиркнув на мою доньку.
- Чому це наша красуня так вередує? Невже зурочили? Ти поклав їй в кишеню гілочку полину перед виходом?
- Не поклав. Та для чого? Я не вірю у це все.
- Треба вірити, для захисту дитини від поганого ока.
- Йдемо зі мною, в мене ще є пару гілочок.
- Давайте спробуємо. – все ще не вірив я.
- Ви певно з кимось говорили по дорозі до мене, так? – поцікавився дід Захар.
- Так, зустріли Натаю, нашу сусідку. Але мені здається вона трохи сварлива жіночка. Через те, мабуть, і невезуча.
- Це правда. Її характер не дозволяє їй жити спокійно. Та й оточу.чим теж. Чоловік Наталі довго терів її крики і ревнощі. З часом йому це набридло. От він і поїхав поспіхом. А вона з тих пір усіх звинувачує в цьому. Найбільше, звичайно, мене, бо ми з її чоловіком товаришували.
На цих словах він дістав з полиці ароматну гілочку полину, перев’язану червоною ниткою, і поклав Марійці в кишеню плаття.
- Нехай носить її з собою, коли на вулицю виходить. Маленькі дітки гарно відчувають добрих і поганих людей. Тому і плакати можуть після подібних зустрічей.
Поки ми стояли в будинку, я задивився на торбинки з різнотрав’ям.
- Візьми ще збір карпатський. Тут і для зміцнення здоров’я, і для спокійного сну. Доці давай небагато, тільки перед сном. А сам можеш з дружиною замість кави такий чай пити.
- О, дякую. Ми таке полюбляємо якраз.
- Чудово. Тоді ходімо на причілок, почаюємо. Заодно і Марійка трішки повеселішає.
Після першого ж ковтка цілющого збору дитина почала сміятись і бігати. А вдома ми вклали її спати без будь яких зусиль.
З тих пір я часто використовую цей чай. І про гілочку полину не забуваю. Можливо я себе сам в цьому переконав, але Марійка справді стала слухняною і спокійнішою. Невже справді сила мольфара існує?
Раніше я до таких речей ставився скептично. Якби мені хтось рік назад сказав, що я буду дотримуватись рекомендацій мольфара, я сміявся б дуже довго. Та все змінюється в житті. Мій тесть також довіряє тому мольфару. А дружина каже, що я занадто довго жив на свіжому повітрі. Тому я іноді все ж маю сумніви щодо тієї гілочки.
