Я завжди відчувала якесь особливе ставлення до себе зі сторони батьків. Так, ніби мене не любили за щось. Я до 17 років жила з ними в одному домі. Мені не дозволялося нічого. Я не мала права хворіти й не ходити до школи. Я мала добре вчитися, інакше мене карали ременем. Я постійно сиділа вдома в закритій на ключ кімнаті. Мені не можна було гарно одягатися, а одного разу мама в нервах обрізала моє волосся.
Мої батьки ненавиділи мене. Своїми діями вони начебто карали мене за якийсь проступок, але який, я не знала. І головне, захистити мене було нікому. Всі близькі родичі з нами з якоїсь причини не спілкувалися.
Я думала, батьки будуть завжди контролювати мене, але я сильно помилялася. Після того, як я вступила в університет і поселилася в гуртожитку, батьки забули про мене. Фактично, ми зовсім перестали спілкуватися.
Я познайомилася зі своїм чоловіком і через рік після весілля у нас народився син. Юра з дитинства був дуже слабкий і хворобливий. А у трирічному ми потрапили в лікарню з анафілактичним шоком. Алергія на шоколад.
Коли я сиділа під кабінетом лікаря попри мене пройшла якась жінка в білому халаті. Вона різко зупинилася, глянула на мене й запитала: “Іринко, це ти?”. Я цієї жінки раніше не бачила, а вона мене звідкись знала. Мало того, вона присіла й почала цікавитися батьками, назвала ім’я моєї матері, а потім запитала, як ми ту трагедію пережили. Я не розуміла, про що вона говорить, а вона, коли побачила, з яким подивом я на неї дивлюся, сказала:
— Не пам’ятаєш мене? Я була медсестрою в тій лікарні, куди твою сестричку привезли. Ти тоді ще зовсім дитиною була. А я тебе запам’ятала за твою родиму плямку на щоці. Ти тоді така налякана була!
— А можете розповісти, що трапилося.
— Ти хіба не знаєш? Це якраз було Свято Миколаю у садку. Ти прийшла додому з пакетом солодощів, а серед них були апельсини. Так ти їх сестричці своїй двоюрідній віддала. Не знала, біднятко, що в неї алергія на цитрусові була. Того дня її й не стало. Пам’ятаю, як все наше містечко цю біду обговорювало.
Все стало на свої місця. Ненароком я стала причиною смерті своєї дворічної сестри. Після цієї трагедії, мої батьки втекли з рідного міста, бо там їм життя не було. Бабуся наказала батькові розлучитися з мамою, а мене віддати в дитячий будинок. Але тато відмовився, взяв маму, мене і переїхав. Після того він більше ні з ким не спілкувався.
Але хіба можна п’ятирічну дитину зробити козлом відпущення? Чому ж мені ніхто раніше цього не сказав, чому мучили себе й мене так? Легше було дійсно мене в притулок віддати.
Через тиждень я зібралася з духом і поїхала до батьків. Вони не були раді мене бачити, але ми нарешті поговорили. Час нічого не залікував. Для батьків я залишилася тією п’ятирічною донькою, яка нагодувала свою двоюрідну сестричку апельсинами, в результаті чого вона померла. Але ж я не навмисно…
