Я жила сама завжди. Точніше після переїзду від батьків в сімнадцять я не жила більше ні з ким. Завжди сама, завжди занурена спершу в навчання та роботу, а потім лише в роботу. В мене не було ні часу ні інтересу до романтичних стосунків. Були декілька разів несерйозні стосунки, які довго не затягувались. А так нічого серйозного та перспективного не було.
Двічі на рік я перевірялась у гінеколога. І одного разу гінеколог мені сказала, що в мене виявили безпліддя. Це вже досить вагомий удар для мене. Але певно долі в той день потрібно було познущатися з мене ще. Тільки но я вийшла з кабінету гінеколога – мені зателефонували з незнайомого номеру та повідомили, що моя мама в лікарні. Їй стало дуже погано вдома і вона викликала швидку.
Звісно ж я негайно поїхала до лікарні за вказаною адресою. Як тільки приїхала, то одразу почала розпитувати в лікаря що сталося та як моя мама. Він заспокоїв мене та пояснив, що з мамою вже все добре, через два-три дні я можу її забрати додому. В той момент я навіть не підозрювала, що розмовляю з моїм майбутнім чоловіком.
Ми з ним спершу розмовляли лише про маму. Згодом він запросив мене на побачення. Ми все частіше та більше проводили часу разом і навіть не помітили як стали чоловіком та дружиною. Ми зіграли невелике скромне весілля.
В мого обранця вже було двоє дітей від попереднього шлюбу. Хлопці не захотіли жити з мамою, тому залишились з батьком. Я вирішила, що раз я не можу мати власних дітей, то стану дуже хорошою мамою для цих хлопчаків. Бо ж все таки не та мама, яка народила, а та яка виховала.
І коли ми почали жити всі разом я дізналась, що ношу під серцем ще одного бешкетника. Це рідкісний випадок, коли вагітніють після діагностування безпліддя, тому я була неймовірно рада, що все скалося саме так.
Згодом я народила та почала виховувати вже трьох запальних малих, з якими я ледь-ледь все встигала. Чоловік на роботі майже завжди, а тому про допомогу та про вільну хвилинку я тільки могла мріяти. Але я була щаслива, справді щаслива виховувати трьох дітей. Але і глибоко в душі я уявляла, як хлопці виростуть та ми зможемо пожити для себе.
З того часу пройшло вже майже вісім років. Стою на випускному найстаршого сина. На цей ж випускний прийшла і біологічна мати. Я не розумію чому, але вона була така пихата, ніби це вона виховувала синів всі ці роки, хоча ні разу після розлучення не привітала їх з днем народження. Але знаєте, мене дуже здивувало, що вона взагалі пам’ятала про сина і про те, що в нього випускний в школі. Проте уваги на неї старалась не звертати та концентруватися лише на сині.
Кінець церемонії, всім роздали сертифікати, всьому класу видали букети з квітами та кожен випускник мав подарувати його найдорожчій йому чи їй людині. І мій син, тримаючи в руках той красивий букет лілій, які я так люблю, спустився зі сцени та підійшов до мене. Він вручив цей букет зі словами:
-Я дякую тобі за все, дорога матусю! Дякую, що ти в мене є!
Я розплакалась та прийняла букет. Хоча я не біологічна мати, проте я виростила прекрасних синів, які вважають мене своєю матір’ю. Це доводить, що всі мої старання не були даремними.
