Ми з чоловіком одружилися, коли мені виповнилося двадцять років, а йому двадцять три. Багато мріяли, особливо про дітей. Їх у нас буде не менше троє. Тому після п’яти років без успішних сподівань, вирішили обстежитися. Лікарі розводили руками, говорили, що ми обоє здорові, потрібне лише терпіння. Але ж ми разом вже п’ять років. Тому одного разу я почала говорити з Іваном про усиновлення.
Я сама виросла в дитячому будинку. Знаю, як там не солодко жити. Тому умовляла чоловіка дати шанс одній дитині на краще життя. Нам говорили про гени, і про те, що ми не знаємо, хто є справжні батьки нашого Андрійка, якого ми обрали для себе. Та я нікого не слухала. Адже і я з не благонадійної сім’ї, батьки пиячили, через що мене у два роки забрали органи опіки. Виросла, і наразі живемо добре. Про спиртне навіть чути не бажаю, не те що бачити в себе на столі. Так що гени тут ні до чого.
Андрійка додому привезли якраз в день його народження. Два роки виповнилося малюку. Ми так раділи поповненню в сім’ї, що вирішили переїхати в інший кінець міста. Туди, де нас не знають. Ми любимо синочка і боїмося, щоб якісь добродії не просвітили хлопчика раніше, ніж ми вирішимо сказати самі.
Коли Андрійко пішов у перший клас, я не змогла повести його на перший дзвінок, хоч як цього бажала. Мій стан здоров’я не дозволив піти. Чоловік, переживаючи за мене, викликав швидку допомогу. Так я попала в лікарню. Перші аналізи дали зрозуміти про мій стан. Лікар повідомив про вагітність. Це таке щастя і такі відчуття, не передати. Ми раділи кожного дня, що нарешті народиться іще один малюк.
Якщо все добре, то мрії про троє дітей реальні. Вагітність проходила важко. Більшу частину часу мені довелося лежати в лікарні. Всі тяготи домашнього господарства і син лягли на плечі Івана. Та він не жалівся, робив все, що потрібно і чекав того дня, коли в нас нарешті буде поповнення.
У визначений термін народилася донечка. Ми щасливі. Про третю дитину поки що не говоримо, дуже тяжко далися пологи. В нас двоє дітей, обоє рідні. Різниці між ними не бачимо. Одне тільки лякає, як признатися Андрійку, що ми його взяли в будинку маляти. Не поспішаємо, нехай виросте. Але одне тільки те, що прийдеться признатися, дуже лякає. Як син відреагує на новину.
