Останніми днями мій чоловік дуже погано себе почував. Тому якось стан ще більше загострився і він таки дозволив викликати швидку. Коли його забрали, то ще годину я не чула ні звісточки, а потім Максим перетелефонував, повідомив, що у нього апендицит і попросив привезти найнеобхідніші речі до лікарні. Я, звичайно, погодилась, хоча тоді і поняття не мала, як це вдасться зробити ,якщо у мене на руках двомісячна дитина. Напевно, таки покладалась на допомогу батьків.
Відразу я набрала своїй мамі. Вона за зятя почала переживати, але сказала, що допомогти, на жаль, нічим не зможе, оскільки вони тільки вранці приїхали на дачу, відстань велика, а батько вже встиг із сусідом пива хильнути. Маршруток до вечора уже мало буде з того села.
Тоді я зателефонувала свекрусі. Та відразу почала плакати та страждати за сином, не забула звинуватити у всьому мене і повідомила, що речі йому відвезе сама. Я вже ж вважала, що потрібно поїхати мені. Але навіщо зайві конфлікти? Тому і почала торбу складати.
На наступний ранок примчалися мої рідні і я нарешті змогла відправитись до лікарні та провідати Максима. А там вже мені сусіди по палаті розповіли, що свекруха вчора наговорила добряче. І у всіх бідах світу мене звинуватила, і синочка пожаліла, що таку дружину має.
Я думала, що мене хоча б моя матір підтримає та зрозуміє, а вона тільки накричала, що я не дала їм спокійно відпочити, вигадую всілякі нісенітниці. Могла б із сином поїхати до лікарні і не скаржитися.
Ну і як можна з такою ріднею спільну мову знайти?



