Недавно моя добра знайома розказала мені дуже повчальну, як на мій погляд, життєву історію.
Події відбувалися в маленькому містечку, де всі знайомі один з одним. У подруги була проблема з житлом, вона винаймала квартиру і мріяла, що колись викупить її й матиме своє житло. Дехто радив їй знайти стару самотню людину, доглядати за нею, а потім житло стане її. А дехто до такої ідеї відносився скептично.
На одній із вулиць у старенькому цегляному будиночку жив старшого віку мужчина, зовсім одинокий, без жінки, без дітей і без родичів близьких і далеких. Ніколи ніхто його не навідував. Всі знали, що він самотній, переїхав із села вже багато років тому. Чоловіка звали Петро, він любив випивати, часто бачили його у нетверезому стані й на роботі й після неї. Господарства ніякого не мав, город не садив, не надто переживав за свій зовнішній вигляд і порядок в домі дуже його не хвилював. Ще й був не надто приємної вдачі, любив лихословити та скандалити з випадковими людьми. Ніколи не вибачався, не визнавав своєї вини. Через те люди боялися його, трималися осторонь, щоб не нарватися на сварку.
А на іншій вулиці жила багатодітна сім’я у маленькій хатині, а тут ще старша дочка з чоловіком і двома дітьми повернулася здалеку і жити стало зовсім тісно. Хтось зі сусідів порадив піти попроситися до Петра на квартиру, бо зовсім сам у цілій хаті. Поговорили, домовилися за оплату. Петро якось занадто просто погодився, може, і зовсім загордився, що така гарна молода сім’я з дітьми буде у нього жити, своїх же не було. Віддав їм дві малі кімнати й собі дві визначив, побільші. Хай так буде.
Молоді перебралися після того, як два тижні мили, прибирали, стіни білили, вікна засклили, бо були побиті шибки. Не дуже була їм мила ця квартира, але тішилися думкою, що, дасть Бог, ненадовго, тимчасово тут.
А Петро раптово аж змінився, випивати перестав, ніби соромно йому було так поводити себе. Стали жити, дітлахи бавляться, молода сім’я працьовита виявилися: сміття вивезли, двері й вікна поремонтували. Але, найголовніше, в хаті запахло свіжозвареним борщем, голубцями, випічкою. Дід Петро (так його стали називати діти) мабуть, вперше, за двадцять років, поїв теплого обіду і вечері. Іванка (молода мама) за професією було кухарем-кондитером і дуже полюбляла випікати. Кожного дня зранку до вечора в хаті щось готувалося, а ввечері, коли молодий батько приходив додому, на кухні збиралася за чаєм вся сім’я, звичайно, й діда Петра кликали, ділилися новинами, пережитими подіями й мріяли про завтрашній день. Дід Петро спочатку дуже ніяково заходив, а потім побачив, як щиро до нього звертаються квартиранти, повірив їм і потягся душею до них, до їхнього сімейного вогнища. У нього ніколи такого не було. А молоді побачили цю зміну у поведінці старого і були раді, що не скандалить і не свариться.
Сім’я жила в достатку, чоловік добре заробляв, тому через деякий час купили нові меблі, ковдри постелили, а ще перед тим поміняли підлоги у своїх кімнатах та у коридорі, бо зовсім провалювалася. Дід Петро за той час уже на пенсію вийшов, тому цілими днями був удома, бавився з дітьми й здавалося, що йому це дуже до вподоби.
Життя продовжувалося, час ішов. Квартиранти подумали, що негоже, що дід живе у таких поганих умовах, бідує, тому запропонували йому зробити ремонт, а потім і меблі поміняли, купили телевізор, якого він у житті ніколи не мав. Це окрім квартплати за своє помешкання, яку вони платили щомісяця, правда невеликої, бо ті умови, які вони застали, більшого не вартували.
Десь через 10 років спільного життя молоді люди почали думати, що переїжджати уже не виходить, та й ніхто не гонить. Дід Петро заговорює про те, що залишить цю хату їм, бо з собою не забере, а він уже старий та й не дуже здоровий. Молоді люди виявилися добрими, щирими та відкритими людьми, вони все робили для того, аби жити комфортно, в чистому й охайному будинку, хай, навіть, тимчасовому. У них же діти, а їх треба привчати до порядку з малих літ. Тому так вийшло.
Дід Петро прожив довго. У хороших умовах. Купався у чистій ванні, ходив по гарних килимах, обідав смачними пирогами, а діти називали його дідусем. Здавалося, що він цього щиро хотів і йому все подобалося.
А от коли Петро помер, відразу з’явилися близькі родичі десь із недалекого села. І найцікавіше те, що у них був документ на цю хату, який дід Петро підписав задовго до смерті.
