Останнім часом я стала помічати, що моя дочка перестала поважати мене, моє слово та думку. Вона зовсім забула, що дім, в якому ми живемо – мій, як і все майно, що залишилось мені від чоловіка.
Нещодавно Даша привела додому якогось чоловіка, заявила, що вони пара і повідомила, що я маю шукати собі нове помешкання, оскільки це вони продають. Бачте, майбутній зять переїжджає по роботі у Київ і там їм немає де жити.
Я відразу оголосила свою позицію. Нехай йому дають роботу, хоч в Лондоні, а я із своєї хати ні ногою. Мені всього лише шістдесят і з всім я поки що прекрасно можу впоратися. Та дочка мене ніби не чула. Вона кричала, що я не можу купити їй квартиру, значить мушу віддати хоча б цю хату. В мене тоді аж вени на лобі від злості повистрибували.
Тоді я запитала головне – а куди ж мені податися? І що, думаєте, почула? Правильно, у дім для пристарілих. Вони вважали, що там мені буде дуже добре серед однолітків, заведу друзів.
Такої нахабності я ще в житті своєму не бачила. Як добре все придумали: хату продадуть, квартирку куплять, мами позбудуться. Та нічого такого я і близько не допущу. Нехай навіть не мріють, нікуди з’їжджати я не буду. Я прекрасно розумію, що вони тільки і чекають поки я в інший світ відійду. Але поки що я живу і мені потрібен якийсь дах над головою.
Коли зять почув відмову, то дуже розсердився. Мені і так не дуже комфортно було проживати із ним, а після цієї розмови я боялась глянути в його сторону. Мене теро_ризували з дня на день, тому я пішла на останні міри і написала заповіт про те, що хочу, аби моє майно після смерті забрала сільська рада.
Відразу про свій вчинок я розповіла дочці і зятеві, вони просто скаженіли від люті і крутили пальцями біля скронь. Тоді сказали, що не можуть більше мене терпіти і подались геть із мого дому із речами. Я тоді аж видихнула. Все одно доньки у мене більше немає. То для чого ці чужі люди в домі?
Коли розповіла про це подружці, то вона сказала:
– Все правильно ти вирішила. Якщо дочка не поважає свою матір, то і матері не варто бути для неї хорошою. А ти дожила до того віку, що маєш право жити там, де тобі хочеться і де ти заслужила.
