Я розповіла про своє занепокоєння подрузі, але вона відповіла, що я щось недобре таке вигадую. Більше мені не було з ким поділитися. У мене тільки одна донечка, чоловік давно покинув нашу родину. Моєму зятю дуже пощастило з дружиною, та я боюся, що він не до кінця розуміє це.
Я вийшла заміж дуже рано, мій чоловік був, відверто кажучи, поганою людиною. Він підіймав на мене руку, кричав на доньку. Одного дня він просто покинув нас, бо знайшов іншу жінку. Тоді я відчула полегшення, бо більше не треба було хвилюватися і боятися. Я намагалася дати своїй дитині все — гарну освіту та виховання. І, здається, у мене вийшло. Донька була красунею, з відзнакою закінчила коледж, працювала. Про батька вона питала лише декілька разів, і то в дитинстві. Я сподівалася, що змогла дати їй все необхідне для того, щоб вона була щасливою.
Коли донька почала зустрічатися з першим хлопцем, я старалася якомога менше лізти у стосунки. Та все ж таки дала декілька життєвих порад. Вона була вже дорослою і мала свою голову на плечах, але це ж була моя дитина. Через декілька років вона розповіла, що вже давненько з деким зустрічається і хоче нас познайомити. Її наречений був непоганим хлопцем, мав роботу та хотів все найкраще для своєї майбутньої родини. Коли вони вирішили побратися, я відразу сказала зятю, щоб цінував мою доньку і поважав.
Вона стала чудовою хазяйкою, завжди прибрано, наготовлено. Я інколи заходила до них і дивувалась, якою вже дорослою жінкою вона стала. Через рік моя донечка народила двох чудових хлопчиків. Чоловік як міг допомагав їй, вони справді були щасливою родиною. Я була дуже рада за них, та відчувала якусь дивну заздрість до цього. У мене не було такого. Я сама мала виховувати дитину. Чоловік тільки те й робив, що кричав і бив. Ніякої допомоги, турботи чи кохання.
На дні народження онуків я побачила, що моя донька та її коханий дуже щасливі. Це було гучне свято, багато гостей. У мене такого ніколи в житті не було. Бідність, скандали, побиття — це те, що мене оточувало, коли я виховувала свою дитину. А у них в родині все було по-іншому. Чоловік доньки багато часу проводить з дітьми. А як він дивиться на неї! В тому погляді скільки любові та вірності. Мені так хотілося попередити його, щоб він цінував, що має, бо втратити це дуже легко.
Донька хотіла порадувати мене тим, що вони планують купити будинок побільше, бо хочуть народити ще дітей. Замість радості за власну дитину я відчула лише страшну заздрість. Я почала жаліти себе, що не мала таких можливостей у свій час та по суті нічого не добилася в житті. Я дуже сподіваюся на те, що вони виховають дітей правильно. Те, що я відчуваю зараз, ця заздрість, це недобре, це ж моя дитина, мої онуки. Але я не знаю, як це виправити. Як викинути це почуття зі свого життя? Я справді хочу щиро порадіти за дітей. Але я вже не знаю, як це зробити.
