Мене звуть Роман. Поки що я проживаю у квартирі батьків. Тут є три кімнати, одна з них належить мені, друга – батькам, третя – брату та його дружині. Звичайно, важко жити, коли багато людей проживає в одному домі, але все ж мене повністю задовольняло таке життя. Та і інші не скаржились. Між нами ніколи не було конфліктів. Та якось до мене із розмовою підійшла жінка брата.
– Ромчику, ти ж знаєш, що наша кімната і так не дуже велика. Та й чомусь там розвелась сирість. Раніше нам було незручно проживати там, а тепер так і тим більше. Коли з’явилась дитина, то нам немає де розминутися. Ти ж можеш переїхати туди, сирість якось побореш та і проблем не буде.
На таке погоджуватися я не хотів. Тим паче з їхньої кімнати виходить єдиний балкон нашої квартири. Сама Оля буде ходити по сто разів на день із дитячими речима. А мені що сидіти і не знати, коли хтось вирішить неочікувано зайти. Та і взагалі зроблять там прохідний двір. Я ж також ще молодий і хочу влаштовувати своє особисте життя. При такому розкладі і дівчину не буде куди привести.
Та і взагалі, моя кімната – моя фортеця. Скільки років я вибудовував там таку атмосферу, яка буде приємна мені, нещодавно зробив ремонт. Ну і щодо сирості, то це як мінімум дивно – жити три роки у такому і навіть не спробувати виправити.
Загалом після цієї розмови Оля образилася і більше не говорить зі мною, всіляко оминає. Брат також віддалився і я вже почав задумуватись, що зробив неправильно. Може, потрібно було пожертвувати своїм комфортом?
