Життя, буває, перевертається з ніг на голову й ти починаєш розуміти його цінність. Раніше я думала, що все в цьому житті встигну й мені немає куди спішитися, адже у мене ще повно часу!
Я порівняно швидко вийшла заміж — у 22 роки. Не по зальоту, а через кохання. Мені пощастило зустріти ту саму людину, свого Ігоря, який любить мене без причин. А я — його.
Я не збиралася народжувати у ранньому віці. Не хотіла повторювати долю своєї сестри, яка так спішила вийти заміж й народити дитину, що, коли це трапилося й дитині виповнився рік, вона почала думати про свої нереалізовані плани.
Ігор зі мною погоджувався. У нас не було відповідного матеріального становища, я ще вчилася в університеті. Коли він почав заробляти нормальні гроші, ми переїхали в місто й почали орендувати квартиру. По суті, наше сімейне життя тільки починалося. Було стільки всього, що ми хотіли зробити разом, тому ставати батьками ми не спішили.
Ми з Ігорем жили у своє задоволення. Подорожували, придбали собі машину, складали гроші на свій будинок за містом.
Роки йшли й наш з Ігорем шлюб тільки міцнішав. Раптом, чоловік заговорив про дітей. І я подумала: “пора”. Мені в тому році саме виповнилося 30 років. Наші мрії стали б реальними, якби не один трагічний вечір.
Ми поверталися від друзів. Я була за кермом, бо Ігор трішки випив. Одна мить і наша машина у кюветі. А потім я смутно пригадую швидку, стурбованих лікарів, крики наших батьків.
Перше, що я запитала — де мій чоловік. Медсестра сказала, що він на операції. Попросила не хвилюватися. Потім дізналася, що, в порівнянні з Ігорем, я відбулася легкими травмами й переляком. Весь удар прийшовся на чоловіка.
Йому зробили операцію, але прогнози були невтішні. Лікар мені прямо сказав:
— Навіть, якщо він отямиться, не факт, що ходити зможе. Готуйтеся до найгіршого.
Я ледь не збожеволіла в ті дні, адже звинувачувала себе у всьому, що трапилося.
З Божою ласкою чоловік отямився. Бажання жити повноцінним життям у мого чоловіка було дуже сильне. Попереду нас чекали довгі місяці реабілітації, щоб знову поставити Ігоря на ноги, а потім ще один приголомшливий діагноз — безпліддя. Через травму, отриману в результаті аварії, Ігор більше ніколи не зможе мати дітей.
Звісно, це було неочікувано. Бо після того, як Ігор знову почав ходити, ми задумалися над тим, щоб зачати дитину. Але ніяк не виходило. А тоді звернулися до лікарів і нам повідомили цю страшну новину. І я вкотре переконалася, що життя дуже швидкоплинне й не знаєш, коли все може закінчитися. Від цього дуже страшно.
Ми руки не опустили. Почали здавати аналізи, ще раз все перевіряти, потім батьки порадили поїхати по святих місцях, навіть до знахарки їздили. Але все безрезультатно.
В цій ситуації нас рятували тільки дві речі — кохання й віра. За всі ті тяжкі часи, що ми з Ігорем пройшли, жодного разу ніхто й не затнувся про розлучення. Ні я, ні Ігор уявити собі не могли життя один без одного. Напевно це й допомогло нам зберегти шлюб. Мені навіть здається, ми ще більше прив’язалися. Я розуміла, що покохала чоловіка й ми прожили з ним щасливо у шлюбі близько 10 років і без дітей.
Тоді я й запропонувала чоловікові взяти дитину з дитячого будинку. Може це у нас така місія в цьому житті — стати порятунком для дитини, від якої відмовилися, яку покинули напризволяще? Дати їй всю любов та тепло, яке вона так потребує?
Ігор погодився, ми обговорили все з батьками й вони нас також підтримали. Зібрали всі необхідні документи й уже через кілька місяці ми з Ігорем стали батьками чудових двійнят, яким ще й півроку не виповнилося. Нарешті у нашому домі чутно дитячий лепет.
Тепер у планах придбати будинок і облаштувати його. А у майбутньому — стати батьками для ще двох дітей.
Я рада, що все склалося саме так, що чоловік не побоявся й не опустив руки.
