Коли мені було 10 років, мої батьки розлучилися. Тато поїхав до своїх батьків, а мама, бувши ще досить молодою, не хотіла надовго залишатися сама й почала влаштовувати своє особисте життя. Вона відвезла мене до бабусі з дідусем і сказала, що як тільки владнає свої справи, одразу повернеться. А я ж дитина була, вірила всьому і мовчки чекала її.
З бабусею і дідусем в мене стосунки були не дуже близькі. Ще з бабусею я могла хоч поговорити, вона була добра до мене, але дідусь мій був не в захваті від того, що мама розлучилася, кинула на них дитину і кудись зникла. Він постійно щось бурчав, а бабуся його заспокоювала. Хоча, якщо відверто, дідусь мій був добряк і любив мене. Йому тільки боліло, що донька його була нещаслива.
Спочатку мама приїздила ледь не кожного дня і казала, що от-от забере мене до нового тата, на його квартиру. Я з нетерпінням чекала цього часу. Але потім мама стала приїздити все рідше, а одного дня приїхала востаннє й сказала, що її новий залицяльник кличе заміж, але я, себто “зайвий вантаж”, йому не потрібна. Саша був молодший від моєї мами на 13 років, сидів без роботи, тільки ту квартиру й мав.
Того дня скандал був. Дідусь кричав на маму, що вона зозуля, що їй якийсь мужик дорожчий за рідну дитину. Мама мовчала й час від часу очі протирала рукою. А я сиділа в бабусі на колінах і чудово розуміла все, що коїться. Мама пішла, сказала, що буде приїжджати, коли Саша дозволить.
Я так і залишилася сидіти у бабусі на колінах.
З того часу все змінилося. Бабуся з дідусем ще більше почали мене любити, як би це дивно не звучало. Вони робили для мене все, що могли, щоб я не почувала себе обділеною увагою. За це я їм дуже вдячна. Вони побачили, як я вступила в університет, а після цього один за одним пішли з цього світу.
Будинок залишився мені. З часом я вийшла заміж за свого сусіда. Ми стали жити у моєму домі. Володя швидко хату до ладу привів, одразу стало відчутно, що господар в домі з’явився. Ми спокійно й мирно жили. Потім на світ появилася донечка, а за нею, через 4 роки ще одна.
Весь цей час поряд зі мною був тільки мій чоловік і його сім’я. Мені насправді дуже пощастило потрапити до них. Свати мені батьками стали. Свекруха, коли я вагітною була, не відходила від мене, все допомагала й вчила. А потім з дітьми допомагала справлятися.
Мами моєї весь цей час не було поряд. Не буду приховувати, образа на неї була сильна і нікуди за стільки років не поділася. Коли я вже сама мамою і дружиною стала, вона з’явилася в моєму житті всього один раз. Прийшла, бо її чоловік обманув, вкрав у неї гроші й покинув. Просилася до нас жити. Я може б і пустила її у свій дім, все ж мама моя. Але першим, що вона сказала, коли побачила мене, було: “Я — твоя мама, я тебе народила і виростила. Ти маєш бути мені вдячна за своє життя. Я буду жити тут, з вами, бо це і мій дім теж”. Після цих слів я відчула, що мама прийшла до мене не тому, що сумувала, любила чи провину відчувала, а тому, що припекло, як то кажуть. Тому, що їй подітися було нікуди.
В ту мить я й вирішила розставити всі крапки над “і”. Я сказала їй, що вона не буду жити з нами, пояснила, що дім по документах лише мій. А мама ще навіть не пенсіонер, хай йде на роботу, заробляє гроші й винаймає собі житло. Я не хочу її бачити, вона мені не потрібна, як і я колись їй. Та й виховали мене дідусь з бабусею.
Мама не очікувала, що я так з нею вчиню, але діватися їй було нікуди, вона пішла.
Ввечері я проговорила цю ситуацію з чоловіком. Володя спочатку не знав, чию сторону прийняти. В його розумінні батьки — це святе. Але потім він підтримав мене й сказав, що так мені буде спокійніше.
Хтось скаже, що я не по-людськи вчинила, треба було простити й запросити її у свій дім. Але я чинила так, як відчувала. Вона для мене чужа і прийшла тільки тоді, коли її обманули й покинули. Де ж вона раніше була?
