Нещодавно я зрозуміла, що в кожному періоді свого життя треба шукати щось позитивне чи повчальне.
Недарма в народі кажуть, що “виховую дітей, щоби було кому ложку води на старості дати“. І, рано чи пізно, приходить час, коли треба ту ложки води подати своїм батькам. Коли такий час настає, кожному здається, що саме зараз це дуже невчасно — на роботі запара, діти маленькі, уваги потребують, або, навпаки, дорослі, збираються вступати в університет, або й краще — виходити заміж чи одружуватися.
Ти розриваєшся між своїми дітьми, чоловіком і батьками, що теж потребують твоєї допомоги та уваги. Бракує часу, сили, а найчастіше — просто терпіння.
Не кожна людина може настільки продумати й спланувати своє життя, щоб вистачило сили й на роботу, і на дітей, і на немічних батьків. Такі роздуми прийшли мені в голову, коли я почула історію сім’ї, яка знайшла “легкий” шлях вирішення такої ситуації.
Моя сестра вийшла заміж за дуже порядного й хорошого чоловіка, якого звати Володимир. У нього є сестра Ліда. Їхні батьки дуже любили їх обох, ніколи не жаліли для них нічого. Виростили дітей, дали освіту, зіграли обом дітям весілля і виплекали внуків у любові та злагоді.
Моя сестра ніколи не мала проблем з тим, де залишити дітей. Вони з чоловіком ходили на роботу, відпочивати їздили, а діти помаленьку росли біля бабусі з дідусем.
Коли внуки вже були дорослими, несподівано прийшла у сім’ю біда. Важко захворіла і пішла з життя бабуся. Вона була опорою для дідуся, він дуже любив її. Але її не стало. Дідусь не зміг витримати такого удару долі й одного ранку не зумів встати на ноги. Тобто, він перетворився на повністю лежачого. Відповідно, самого його тепер не залишиш — потрібен постійний догляд і турбота. Велика прикрість для дітей його, бо вони були зовсім не готові до такого. У кожного свої проблеми.
Моя сестра, як порядна і єдина невістка, кинулася доглядати, готувати татові їжу, підтримувала його розмовами. Кілька разів відпросилася з роботи — і все. Через пару днів зрозуміла, що довго так не протягне, це буде дуже важко. Це — велика відповідальність.
Вирішили віддати батька в притулок для літніх людей, бо там, мовляв, постійний догляд і лікування, там він буде в безпеці. Я цікавилася у сестри, хто так вирішив? Чому вона згодилася на таке? Я вважала, що так не можна. Звичайно, сестра моя виправдовувалася, що це не вона таке придумала, що у свекра є Володя і сестра його. Вони — рідні діти й вони вирішують.
Я була неприємно здивована таким вчинком. Я розумію, що притулок гарний, догляд буде належний. Але чим заслужив батько, щоб на старості літ ту ложку води подавали йому чужі люди? Крім того, який приклад вони подають своїм дітям? Де є гарантія, що їхні дітки так не вчинять в старості з ними?
Я з сестрою сваритися не хочу й не буду, бо бачу, що їй ця ситуація дуже неприємна. Вона добре пам’ятає, як важко нам було зі своїми батьками, але ми разом впоралися, бо ділили обов’язки.
Але сподіваюся, здоровий глузд у дітей переможе і батько буде зустрічати свій наступний день народження серед близьких йому людей.
