Коли мені було 19, то я народила першу дитину. І ще тоді я знала, що ніякого майбутнього в нас не буде через категоричність його батьків. Але була настільки наївною, що через два роки завагітніла знову, на цей раз чекала двійнят.

Свою першу дитину я народила ще у дев’ятнадцять, та не минуло й двох років, як на світ з’явились ще й двійнята. Чоловік майже відразу після їх народження нас покинув та зник у невідомому напрямку. Проживаю я разом із своїми батьками. Та навіть це не полегшує моє існування. Самі можете уявити, яким важким є життя матері-одиначки із трьома дітьми на шиї. Навіть на якусь роботу часу немає.

Завагітніла я від свого одногрупника Руслана. Його батьки відразу були проти наших стосунків, та хлопець нібито взяв на себе відповідальність і одружився зі мною. А коли з’явились двійнята, то він, певно, злякався, що не зможе прогодувати таку велику сім’ю і покинув мене одну.

Все ж таки він був не таким сміливим та відповідальним, як я думала. Батьки його настільки накрутили, що він просто не міг уже думати своєю головою. Після народження діток я була змушена і документи з університету забрати, оскільки просто не могла це все потягнути. Самі можете уявити, яким був мій душевний стан тоді. Тепер ні навчання, ні професії, ні роботи. Лише діти на руках і повне спустошення.

Довго мені довелось від цього відходити. Цілими днями я плакала, а особливо «накрило», коли за всіма приїжджали чоловіки на виписку у пологовий, а мене чекали лише мати та батько. От вони мене і забезпечують, хоча грошей нам катастрофічно не вистачає. І виходу із цієї ситуації мені не видно.

Мої одногрупники вже готуються до іспитів, скоро отримають дипломи. Потім знайдуть роботу та будуть щасливо вибудовувати своє майбутнє, а я натомість лише сиджу на шиї у батьків та ще й дітей своїх там само тримаю. Коли заходжу до соціальних мереж і дивлюсь світлини із вечірок друзів, то на очах проступають сльози. Коли і я зможу кудись вийти?

Мені, як і будь-якій дівчинці, хочеться гарно одягатися, ходити до спортзалу та подорожувати, зустрічатись із хлопцями. Але все це мені не світить, принаймні, поки мої діти не підростуть. А тоді вже, певно, на це й настрою не буде.

Ось так я сама розвалила своє життя. Якою дурненькою потрібно було бути, щоб сподіватися на те, що дитина утримає хлопця біля мене. Треба було ще тоді позбутись дитини і навіть не думати в тому напрямку. Жаль тільки, що здоровий глузд прийшов до мене занадто пізно.

Оцените статью
Коли мені було 19, то я народила першу дитину. І ще тоді я знала, що ніякого майбутнього в нас не буде через категоричність його батьків. Але була настільки наївною, що через два роки завагітніла знову, на цей раз чекала двійнят.