Про своїх батьків я мало що пам’ятаю. Вони загинули у стра шній пожежі 20 років тому. Як це сталося? Уявлення не маю. Мені був всього рік на той момент. Знаю лише те, що вони любили виnити. В той день у мами був день народження. Вони святкували. Мене залишили з бабусею Олею у сусідньому селі, щоб не мішала. Напевно це й врятувало мені життя.
Після їхньої сме рті мене відправили жити до бабусі, але й вона довго не прожила. Через три роки вона померла і я потрапила у дитячий будинок. Я була ще зовсім дитиною, але вже все добре розуміла. Я росла дуже замкнутою та перестрашеною. З дитинства мріяла, що виберусь звідти та виїду геть з міста чи з країни, байдуже, головне, щоб не залишатися більше в цьому страшному місці. Такі були у мене думки.
Проживши рік у дитбудинку, мені повідомили, що по мене приїхали. Я, чесно кажучи, дуже налякалася. У мене не залишилося знайомих чи рідних, усі повмирали. Але бабуся ще колись мені розповідала, що у тата була рідна сестра Оксана. Вона з ним не підтримувала зв’язок, не поважала того, що він пив і ще й жінку на алкоголь підсадив.
Тітка Оксана багато років тому поїхала в Німеччину на заробітки й там залишилася. Бабуся дуже тішилася, що їй вдалося вибратися і почати нове життя. Але тітка Оксана обірвала з рідними усі зв’язки. Натомість поселилася у невеликому німецькому містечку, вийшла заміж за німця, там вони купили собі шикарний будинок і тітка Оксана навіть знати не хотіла, що тут, в Україні, твориться.
Яке ж було моє здивування, коли мене привели у кабінет, щоб познайомитися і жінка, що чекала на мене, представилася Оксаною. Вона одразу ж сказала мені, що є рідною сестрою мого тата. А, коли розповіла мені історію про те, як дізналася про мене, я зрозуміла, що це доля.
Наша односелиця, пані Ірина, вона ж однокласниця тітки Оксани, поїхала у Німеччину, щоб грошей заробити. Так трапилося, що на роботу вона потрапила до тітки Оксани. Вони впізнали одна одну, і по старій дружбі, поговорили. Тоді-то пані Ірина й розповіла все, що сталося з нашою сім’єю.
Тітка Оксана, бідкалася, що вся та тяганина з документами зайняла багато часу, інакше вона б швидше прилетіла. А я ще не до кінця усвідомлювала, що у мене буде сім’я. Через кілька місяців я остаточно попрощалася з дитбудинком і вихователями.
Тітка Оксана з чоловіком стали мені справжніми батьками. У них не було спільних дітей. У дядька Юргена є доросла донька від першого шлюбу, але у неї уже своя сім’я й діти. Попри все, ми з нею стали хорошими подругами. Вона багато у чому мені допомагала, особливо з навчанням.
Зараз у нас є традиція збиратися разом на вихідних, за великим столом, влаштовувати пікнік. В такі моменти я ще більше вдячна своїм названим батькам, за кожен шанс на хороше життя, який вони мені подарували. Проте, інколи думаю собі, що було б зі мною, якби не звичайний збіг обставин? Де б я була? Чи була б у мене сім’я?
