Десять років тому в мене пропала дочка. Коли їй було сімнадцять років вона пішла з дому і не повернулась. Це відбулось ще тоді коли не було мобільних телефонів і замість смс-повідомлень усі писали листи.
Спочатку я думала, що вона втекла з дому і через декілька днів повернеться. Але коли вона не з’явилась через тиждень я почала переживати. Я звернулась до поліції, але це було безрезультатно.
Я довго її шукала і навіть до ворожок зверталась, але так нічого про неї не дізналася. Мені здавалось, що моє життя закінчилось, бо я втратила найдорожче – свою дитину. У голові крутились погані думки, але я вірила, що з нею все гаразд.
Минули роки і одного разу моя подруга запросила до себе у гості. Колись вона переїхала жити до батьків у село. Людмила сказала, що я маю що неї обов’язково приїхати, бо вона має мені щось показати. Я погодила і коли у мене була відпустка я поїхала до неї.
Подруга мене зустріла і ми з нею довго говорили. А потім вона мені розповіла, що на окраїні села живе сім’я. Жінка, яка там живе дуже схожа на мою дочку. Я здивувалась і не вірила своїм вухам.
На наступний день ми пішли до цього будинку. На подвір’ї я побачила маленького хлопчика, а біля нього Уляну. Виявилось, що її викрав наш знайомий. Він їй заборонив зі мною бачитись. Вона його боялась, тому не ризикувала втекти.
Я була приголомшена. Я обійняла свою дочку і сказала, що заберу її додому. Але вона відмовилась їхати, пояснила це тим, що уже звикла до чоловіка. Він до неї добре ставиться, а не дозволяв зі мною бачитись, то через те, що в них велика різниця у віці і я б не схвалила їхній шлюб. Він від неї старший на п’ятнадцять років.
В мене було таке враження, що він її загіпнотизував і вона не розуміє, що каже. Як можна жити з чоловіком, який викрав і не дозволяє бачитись з рідними?
Я викликала поліцію і вони затримали Степана. Дочка образилась на мене через те, що я зробила. Вона говорить, що я зруйнувала її сім’ю.
