Як то люблять казати старші люди: спочатку родиться нянька, а тоді лялька.
От наша сім’я і стала тому підтвердженням. У мами з татом нас було п’ятеро. І серед всіх я була найстаршою. Тому можете здогадатися, на чиїй шиї були молодші. Слова «дитинства» я не знала і не розуміла зовсім. Навіть однокласники та сусідські діти не хотіли зі мною дружити, тикали пальцями.
З ранніх років я мріяла про танці. Ну от подобалось воно мені. Тому й просила у мами записати на якийсь гурток. Та чула лише відмови, відкладання на «потім». Адже не було зайвої копійки, потрібно було молодших одягати. А от про мої бажання ніхто не питав. Я сама прала пелюшки малих, сама готувала їм їсти, бавила, заспокоювала, недосипала ночами. А окрім того ще й була чи не найкращою за успішністю ученицею в класі.
Коли ми отримали свідоцтво після 9 класу, то я захотіла вступати у київський коледж. Та батьки лише пальцями біля скроні поводили. Мовляв, хто їм допомагатиме, коли я поїду вчитися. Тож пішла я на якусь виробничу професію до місцевої «бурси». Сказати, що я там вчилась, це гріх на душу брати. Швачкою бути я ні за що в житті не хотіла, тому й нічого не виконувала із заданого, не слухала викладачів.
Та все ж щось таки навчилась, пішла на практику і мене запросили на повноцінне місце роботи в їхньому ательє. Коли отримала першу зарплатню, то дуже зраділа, проте радість тривала недовго, адже рідні відразу почали вигадувати, що я маю купити додому. Жити так у мене просто не вистачило сил і я наважилась на те, що спробувати орендувати власне житло.
Мені було справді важко. Оплативши квартиру та комунальні, на життя практично нічого не залишалося. Та потім життя заграло новими барвами, коли я зустріла Дениса.
Наші стосунки розвивались дуже стрімко, через півтора роки ми вже одружилися, а ще через рік стали батьками. Саме тоді мені чомусь і захотілось примиритися із батьками, братами та сестрами. Ми з Денисом купили цілу гору подарунків та на Великодні свята пішли до моєї колишньої домівки.
Та ще з порогу зустріли нас аж надто «тепло». Батьки стали кричати, обзивати мене, називати невдячною та дурною. Здається, за ці роки вони так і не зрозуміли мене, мого вчинку, своєї вини, а тільки поглибили свою злість.
Всі подарунки ми залишили у коридорі та пішли додому. Саме тоді я й усвідомила, що тепер у мене точно тільки одна сім’я.
