Із чоловіком ми у шлюбі вже близько тридцяти років. Історія у нас склалась як у всіх. Ще в студентські роки зустрілись, покохали один одного, а потім одружились. Протягом усіх цих років все у нас було як у всіх середньостатистичних сім’ях, жили мирно, лише інколи сперечались, сварились, але я думаю, що це цілком нормально.
Стільки років ми були разом, що я вже просто не уявляю, яким може бути інше життя. Маємо ми два сина. Старшому вже 27, він живе у іншому місті, вже має свою сім’ю та нею опікується. Молодший навчається на третьому курсі університету, йому майже двадцять. Разом загалом ми дуже дружня сім’я і коли виникали якісь внутрішні проблеми, то ми вирішували все разом.
Та потім сталось дещо, що мене просто звалило наповал. Коли ми святкували День народження сина, то чоловік саме тоді вирішив розповісти мені, що через рік, коли Артур закінчить університет, переїде жити до старшого сина на період, поки там знайде роботу та орендує власне житло. А от він забере всі свої речі та подасть на розлучення. Чесно кажучи, я подумала, що це просто жарт. Не можна ж такі серйозні речі говорити між іншим. Та, як виявилось, він говорив все це на повному серйозі.
Пояснив, що вирішив зізнатись завчасно, щоб за рік моя образа притихла, я змогла накопичити собі кошти та пристосуватись до одинокого життя.
Я, звичайно, рада, що він такий турботливий, але як я маю цей рік жити так, ніби ні в чому не бувало і спілкуватись з ним, знаючи, що скоро він піде? Тобто сьогодні я йому перу шкарпетки, варю їсти та прибираю, а завтра він забере речі і зникне. Тим паче його я досі кохаю, тому просто не можу спокійно прийняти та відпустити цю ситуацію.
Пішла радитись із подругами, та вони також шоковані і нічого толкового мені не кажуть. Хтось говорить, що потрібно забути і насолоджуватись своїм часом разом, хтось каже, що варто просто розлучитись зараз і не вдавати щасливу сім’ю. Загалом, якась дурниця виходить. До такого мене життя не готувало. Тому й не знаю, як вибиратися із цього. Досі здається, що це просто невдалий жарт.
