Три роки назад ми купили одяг для дитини, коляску та ліжечко. Зібрали сумку і поїхали в органи опіки та піклування за документами, які підтверджують, що ми удочеряємо дівчинку.
Перед тим ми приїжджали у дитячий будинок і нам показали дитину, таку маленьку худеньку, яка мило спала у ліжечку. Дружина зразу сказала, що саме ця дівчинка буде нашою дочкою, вона навіть ні дивитися, ні слухати не хотіла про інших дітей. Ось так буває, заходиш і бачиш хлопчика чи дівчинку та розумієш, що це твоя дитина.
Коли ми приїхали додому, то жінка клала дочку на живіт і уявляла, що вона цю дитину виносила і народила. Ми були дуже щасливими, що тепер у нас є дочка. Десять років назад дружині сказали лікарі, що вона ніколи не зможе мати дітей. Ми обійшли багато лікарень і зробили безліч аналізів, але діагноз підтвердився знову.
Наталя дуже плакала і переживала, що не зможе ніколи обійняти свого рідного малюка. Я заспокоїв жінку та запропонував усиновити дитину.
Ми поїхали у дитячий будинок і там знайомились з дітьми: усі вони були дуже різними, у кожного була своя особливість: зовнішність, міміка і енергетика.
Ми вирішили усиновити трирічного хлопчика – Назара. Спочатку ми два місяці навідувались до хлопчика, розмовляли з ним і гуляли на території дитячого будинку. А потім забрали дитину додому, він був дуже щасливим, що у нього є мама і тато. Тепер ми були справжньою сім’єю.
Через сім років ми з дружиною вирішили взяти немовля, але цього разу коли ми побачили Оленку, то зразу зрозуміли, що це наша дитина. У мене склалося враження, що вона з’явилася у дитячому будинку для того, щоб дочекатися нас і ми її забрали додому. Дівчинка народилася для того, щоб стати нашою дочкою!
