Коли матір Надії відійшла у засвіти, то та вирішила, що батька можна віддати до будинку для людей похилого віку, а самій оселитися у його квартирі. Так вона і зробила. Перший час навідувалась до батька, приносила якісь продукти, а потім і знати його забула.
Одного дня вона отримала тривожний дзвінок: працівники будинку сповіщали, що Андрій Андрійович у важкому стані. Нещодавно він занедужав, а тепер і взагалі не знають, що з ним буде далі. Сказали, щоб єдина дочка приїжджала хоча б побачити батька перед см_ертю.
Надя перенесла всі свої справи, деякі взагалі відмінила і примчалась до будинку пристарілих. Коли увійшла та побачила старого, то аж заклякла, він геть слабкий:
– Привіт, тату. Як ти себе почуваєш? – запитала дівчина.
– Доню, та нормально, бачиш, що ще дихаю – відповів тато.
– А може тобі щось треба? Що я можу принести чи купити? Просто скажи.
– Є щось, що я хотів би попросити. Потрібно якось назбирати грошей і в палату холодильник купити. Бо тут продукти швидко псуються, я майже нічого влітку не їв, бо не встигав. А ще прослідкувати, аби керівництво кондиціонери поставило. Тут же просто задихнутись можна.
– Але ж лікарі сказали мені, що цього всього ти можеш не дочекатися. Для чого воно тобі? Якось же стільки часу ти жив тут без усього цього. Чому раніше мені про це не говорив? Чому зараз так змінилось усе?
– Та я своє пережив, ось бачиш до чого дожився. І холод, і спека, і недоїдання мені не страшні тепер. Я переживаю лише за свою донечку. Просто тобі зовсім нелегко тут доведеться, коли твої діти спекаються тебе і будеш лежати ти ось тут на сусідньому ліжку.
