Я хочу розповісти про свою подругу Ірину і про її добре серце. Ми дружимо вже дуже давно. Наша дружба така, що не передбачає щоденного спілкування чи зустрічей. Ми інколи спілкуємося, ділимося своїми переживаннями, радостями й неприємностями. Але, коли комусь з нас потрібна допомога, обоє впевнені один в одному.
Ми працюємо в одному колективі. Ірина — вчитель зі стажем. Вона дуже цікава, творча і креативна людина. Але не завжди відповідальна настільки, наскільки треба.
Я дуже ціню те, що Ірина здатна на добрі поступки, навіть тоді, коли ніхто про це не дізнається, не оцінить і не похвалить.
Ми пережили важкі часи. Коли півроку не платили зарплатню, ми всі жили досить бідно. А моя подруга в цей час підгодовувала голодних і бідних дітей. Вона непомітно, відвівши дитину трохи далі від інших, вкладала в кулачок розгубленої дитини то 10, то 20 гривень шепочучи на вухо: “Побіжи, купи собі булочку.” Я побачила це на власні очі зовсім випадково, вона ніколи не говорила про це. Чи була вона тоді вельми багатою? Зовсім ні, у неї, як і у всіх, були постійні фінансові труднощі та свої діти.
Ми проживаємо в селі, у школі є багато дітей із малозабезпечених сімей. Ірина ніколи не стояла осторонь, завжди допомагає одягом, який збирає по родині та знайомих, де повиростали діти, харчами, які закупляє для себе, а потім, крадькома від своєї сім’ї, роздає бідним дітям.
У неї велике серце, воно любить і вміє бути милосердним. Добрих людей дуже багато, але ми інколи не маємо часу, щоб зупинитися і поглянути в очі людині та зрозуміти, що вона потребує нашої допомоги. А в Ірини завжди є час, щоб зрозуміти й допомогти дитині, яка потребує підтримки. Хоча, їй часто перепадає від адміністрації школи за невчасне виконання деяких посадових обов’язків.
Я інколи роздумую, чи правильно так і чи змогла б я так: отримати попередження за те, що невчасно подала план роботи з дітьми, але, натомість, відвести хоч одну дитину в їдальню і нагодувати її, вислухати й пожаліти.
