Ніколи в житті я й подумати не могла, що можу потрапити у таку ситуацію. Дня свого весілля я чекала дуже і дуже довго. Але коли ми із гостями зібрались біля РАГСу на розпис, то мій наречений просто не з’явився.
Я дуже переживала, оскільки навіть гості зі сторони коханого не знали, де він. В голові відразу постали найстрашніші варіанти подій. Та потім приїхав його дружок, який віддав мені якусь записочку.
Коли я відкрила її, то мало не втратила свідомість. «Вибач, Олю, але я не можу бути із тобою. Мені не вистачило свідомості сказати це особисто, тому хоча б так. До РАГСу я не приїду, будь щаслива! І не намагайся зв’язатись зі мною, будь ласка».
Всі гості намагалися мене заспокоїти. А батьки Назара тероризували друга, щоб розповів, що там у них сталось. Та нічого змінити ми не могли. На цій печальній ноті всі гості і розійшлись.
Минали місяці і я була настільки ображена та сердита, що не наважилась навіть написати комусь із родичів Назара після того дня. Тоді думала, що потрібно допекти хлопцю та побратись із колишнім, який тільки і чекає мене все життя. Добре, що тоді мені мізки мама вправила.
Через шість місяців я дізналась таки, чому мій наречений тоді зробив саме так. Виявилось, що кілька тижнів тому його не стало. І коли він дізнався вранці перед весіллям свій діагноз, то вирішив не псувати мені життя і відпустити. Про все це знав лише той самий друг. А батьки дізнались уже після весілля. І ніхто ні слова мені не сказав.
Кілька днів тому матір мого коханого принесла прощальний лист від нього. А я досі тільки сиджу над ним та ридаю, відкрити не можу.
