Коли наша родина знову приїхала по овочі на консервацію, тато показав їм ціни на його городину. Вони поїхали геть. Тепер гніваються на нас, але вони це заслужили!

Мій тато має брата рідного. Дядько Валера вдає з себе пана міського і забуває, звідки він вийшов. В нього є жінка і донька, живуть всі в місті, мають дві квартири — в одній живе він з тіткою, а іншу — купили для донечки. Пам’ятаю, аби квартиру їй придбати, всій рідні довелося кишенями потрясти.

Мій тато, після того, як на пенсію вийшов, нарешті жити почав. Він почав займатися розведенням господарки, город засадив. В нього руки золоті! Тепер у нас на подвір’ї є ціла теплиця з різними овочами й фруктами.

Тато роботи не боїться, але цим завжди користується дядько Валера, називаючи його чорноробом й селюком. Але при цьому, не забуває кожнісінького тижня зі своєю сімейкою приїхати до нас “на вікенд”. Забирають з собою все, що бачать. А моя добродушна мама їм ще й м’яса найкращого вділить і яйця всі, що за тиждень зекономила на нас, віддає. В такі моменти я почуваю себе дуже поганою і жадною людиною…

Мені батька жаль. Вони відверто насміхаються з нього, але не цураються набирати повні сумки його домашніх продуктів. А хоч би раз щось привезли вони нам. Тільки порожніми обіцянками годують нас про допомогу в майбутньому.

Нещодавно ми мали можливість спостерігати за їхнім родинним ставленням до нас. Я вступила в університет. Готувалася в гуртожиток заселитися, але батько сказав: “ми стільки помагаємо сім’ї твого дядька, нехай і вони виручать нас. Віка сама живе в новій квартирі, двом веселіше буде жити.” Жаль, тільки дядько Валера з тіткою так не думали. Коли тато подзвонив й запитав, чи можу я жити разом з Вікою, поки вчуся, дядько Валера відповів:

— Звісно, в місяць — чотири тисячі за оренду, це не враховуючи комуналку.

— Яку оренду? Ви ж купили ту квартиру.

— В місті треба виживати якось. Це ми ще по-родинному.

— Я зрозумів, ми ще подумаємо. — сказав тато і поклав трубку, а потім повернувся до нас з мамою і сказав:

— Поживеш у гуртожитку. А ми за цей час тобі квартиру знайдемо. Не треба нам їхньої допомоги, обійдемося.

Річ в тому, що я й не збиралася там задаром жити, я б купляла продукти, платила комунальні послуги, допомагала б з домашньою роботою. Як на мене, цього б мало вистачити.

Наступного тижня знову приїхала наша дорога родина. Цього разу по овочі на консервацію. Але тато сказав, що майже все продав сусідам.

“Та ти ж ніколи не продавав нічого, з чого це раптом?” — запитав дядько.

“Та дурний я був. Це ж моя праця. А ти якщо хочеш щось, то ось тобі список цін на мої овочі, гукни, якщо надумаєш щось брати, я на городі. А і зверни увагу, це ще по-родинному”, — сказав тато.

Треба було бачити квадратні очі дядька. Він кинув тим листком, вони з тіткою сіли в машину й поїхали. Тепер показово гніваються на нас і приїздять тільки на великі свята.

Оцените статью
Коли наша родина знову приїхала по овочі на консервацію, тато показав їм ціни на його городину. Вони поїхали геть. Тепер гніваються на нас, але вони це заслужили!