Коли прийшов час нам залишати лікарню, я мало не плакала, адже бачила ці нещасні, сповнені самотності оченята покинутих діток.

Цього літа я потрапила до лікарні зі своєю донькою. В садочку вихователі зробили протяг, та моя донька заробила собі лівостороннє запалення легень. Ох і натривожитися ми тоді з чоловіком. В дитини температура під сорок, збити практично неможливо… викликали серед ночі швидку, нас забрали на стаціонар під крапельницю. Дякувати Господу все обійшлось. Малеча швидко поправилась.

Коли ми там лежали, я помітила двох діток відказничків. Дівчинці було вже років з сім, а хлопчику напевно три рочки. Лікарі не дозволяли з ними спілкуватись, мовляв, вони здорові, немає чого туди носа пхати. Насправді це й правильно, проте, запалення не передається… справа була в іншому. Вони не хотіли, щоб дітки бачили, що до них можуть відноситись по іншому, аніж так, як санітарки. Мені ще тоді стало так гірко на душі. Поки ні хто не бачив, я приносила їм смаколики, іграшки, та одяг. Звісно, санітарки потім бачили мої подарунки, але забирати не осмілились.

Коли прийшов час нам залишати лікарню, я мало не плакала, адже бачила ці нещасні, сповнені самотності оченята покинутих діток. Вони не знають, що таке батьківська любов та турбота. Ті невеличкі дарунки зробили свято в їх житті. Але насправді, це так мало…

Близько місяця мене турбували думки про тих діток, я навіть спати не могла. Вирішила серйозно поговорити з чоловіком про всиновлення. Він виявився проти, проте запропонував відкрити дім маляти. Зі своїми зв’язками він з легкістю знайшов спонсорів, та вже через деякий час ми забрали тих діток під опіку. Зараз наш центр налічує понад п’ятнадцять діток. Я щаслива, що можу дати хоч трішки любові та підтримки цим крихітним серцям.

Оцените статью
Коли прийшов час нам залишати лікарню, я мало не плакала, адже бачила ці нещасні, сповнені самотності оченята покинутих діток.