Моя подруга Ліда проживала у селі, мала свою хату, гарну сім’ю: чоловіка та двох дітей. Вона завжди була хорошою господинею, хотіла, щоб у неї все було найкраще. Діти підростали, справи йшли добре. Разом з чоловіком працювали, мали добру роботу та непогану зарплатню.
Як кажуть, біда одна не ходить. Сталося горе, помер від інсульту несподівано її чоловік. Поки оправилася від шоку, похоронила чоловіка, прийшла неприємна звістка з роботи — попала під скорочення і залишилася без роботи. І це все протягом місяця. це вже зараз роботу знайти легше, а ще 10 років тому це було дуже важко. Ще й з двома дітьми на руках. Перебивалася дрібними заробітками, грошей катастрофічно бракувало. Діти звикли до гарних речей, красивого одягу та дорогих продуктів. А зараз приходилося перебиватися тим, чим є. Інколи грошей не було зовсім, тоді позичали. Траплялося, що не встигали віддати вчасно, тоді позичальники проходили й вимагали зі скандалами повернути гроші.
Було всяке. Саме в такі часи вирішила Ліда залишити дітей на стареньку маму і гайнути на заробітки за кордон. Позичила грошей на дорогу і виїхала. Років 7 ніхто її не бачив у селі. Але гроші присилала. Дочка за той час встигла вийти заміж і привести до хати зятя. Мама стала присилати ще більше грошей уже молодій сім’ї. Вони ці гроші не витрачали даремно. На них зробили у хаті красивий ремонт і купили машину. Але ніхто з них ніде не працював. Жили виключно на ті кошти, що мама передавала. Їм таке життя сподобалося.
Коли мама нарешті змогла повернутися додому, радість зустрічі з нею закінчилася ще у перший день. Діти, перебравши подарунки, які привезла мати та, перерахувавши подаровані гроші, уже на другий день запитали, коли мама збирається їхати назад у чужу країну.
Ліда спочатку сприйняла це питання, як турботу про себе, мовляв, діти хочуть доглянути за нею, щоб вона добре відпочила, роздивилася все, що вони змінили у їхній хаті.
Але, ще через день, це саме питання змусило її задуматися, чому ж діти так турбуються про її від’їзд. Подумала собі, невже мало подарунків привезла, а може грошей мало дала? Та ні, дала щедро, як дітям. Собі залишила зовсім мало, бо що їй вже треба, головне щоб діти й внуки мали.
Але серце її защеміло, подумала, може діти не раді її візиту? Вона старалася відганяти від себе ці погані думки. Адже ж це її діти, яких вона не бачила довгих сім років, так скучала та чекала на цю зустріч. Невже стала чужою своїм дітям? Дуже боляче було про таке думати, але вона все ще надіялася, що діти раді її приїзду.
Вона у всьому допомагала своїй доньці, готувала на всіх їжу, але щоби вона не робила, відчувала роздратування доньки та нелюб’язні погляди зятя.
Одного ранку донька, не стримавши свого гніву, кинула в її сторону образливі слова, мовляв, коли ти вже нарешті поїдеш. Тієї ночі Ліда так і не змогла заснути, мучило питання: чому з нею так вийшло, адже вона все віддавала дітям.
Вирішила наступного ж дня їхати, хоч планувала місяць відпочити. Коли оголосила про свій негайний від’їзд, побачила, як помітно звеселіли її діти, радісно заметушилися, збираючись проводжати маму в далеку дорогу.
Ліда відчула себе такою самотньою та одинокою, якою ніколи не відчувала далеко від рідного дому протягом довгих семи років.
