Ми з чоловіком у шлюбі живемо майже півстоліття. Все як у всіх. Зустрілися, покохали одне одного, одружилися. Жили як усі. Інколи добре, інколи сварки, навіть про розлучення одного разу говорили. Я вважаю, що це нормально. Ми прожили стільки років, так що іншого життя я не знаю. І не бажаю щось змінювати. В нас два сини. Один вже працює в сусідньому місті. Встиг одружитися. Менший вчиться на третьому курсі інституту. Всі проблеми, які виникали в сім’ї, вирішували разом.
Коли в молодшого був день народження, на святі мій чоловік повідомив, що через два роки ми розлучимося. Я подумала, що він жартує і не надала тому значення. Але ні, він не жартував. Сказав, що коли молодший син закінчить навчання, поїде жити до старшого сина, тоді й розлучимося. А до того часу в мене є можливість заощадити гроші, морально підготуватися, щоб потім розлучення не стало болючим. Так чоловік переживає за мене.
А ці два роки я повинна поводитися так, неначе нічого й не сталося? Готувати йому їсти, прибирати, прати. Жити з ним поруч. Дивитися на нього, і думати, що прийде час для розлучення. А він не подумав, що я жива людина. В мене є почуття. Виходить скільки прожили разом, а я чоловіка не знаю. Щоб так спокійно говорити мені про розлучення.
Мої подруги підтримують мене, але корисної поради від них я не почула. Хтось радив прямо зараз піти від нього. Хтось казав, що за два роки все ще зміниться і теперішнє рішення може бути вже не актуальним і не потрібно загострювати на цьому свою увагу. Одним словом нісенітниця якийсь. Я не знаю, як далі бути, що робити? До такого зовсім не підготовлена. І поради ні в кого запитати. Можливо ви мені допоможете?
