Мені ставало сумно, коли бачила, що наше село потихеньку занепадає. Тут не було ніяких гарних місць, ні родючих земель, ні хорошої дороги. Я звикла, що сюди ніхто ніколи не заїжджає. А з часом, коли закрили школу, то виїхали сім’ї із дітками. Пізніше люди, що працюють у місті також переїхали, оскільки майже всі маршрутки нам відмінили. І стало село складатись тільки із бабусь та дідусів.
Та ось кілька років тому у нас з’явився новий мешканець. Ми були шоковані, коли побачили як від зупинки іде дідусь із сивою бородою та ранцем на плечах. Відразу можна було зрозуміти, що він не зовсім орієнтується на місцевості і сам толком не знає, куди прямує. Я стояла за прилавком магазину і бачила, як він оглядається.
Все село, звичайно, почало обговорювати цю подію і сусідка сказала мені, що той чоловік оселився у доволі старій хатині. Там давно ніхто не жив, а власників ми і самі ніколи не знали. Селяни були дуже насторожені, оскільки нова людина прибилася. Ніколи ж не знаєш, хто він і що він. А раптом злодій чи вбивця?
У селі був авторитетний чоловік, якого всі вважали головним тут. Тому до старого чоловіка і послали цього старосту.
На наступний ранок все село уже знало зворушливу історію чоловіка. Виявилось, що сюди він приїхав, бо колись вже приїжджав у це село, привозив товар. От і запам’ятав, що є таке тихе та затишне місце. А мусив іти з дому, бо звідти його рідний син вигнав. Та він і сам винен, бо переписав на нього майно, а вони йому під зад ногою.
Хіба він міг подумати, що рідні діти на такі вчинки здатні? Значить, так виховав.
Тому і довелось приїхати у невідомість, аби просто з голоду не померти.
Нам стало дуже шкода старого, тому скоро ми стали збиратись та допомагати йому, чим можемо. Хочемо, що він не бідував і всім довів, що може вижити там, де, здавалося б, вижити нереально.
