Мій чоловік завжди був для мене ідеальним чоловіком. Там і краса, і розум. Просто слів не вистачало, аби описати, з яким трепетом я на нього дивилась навіть з роками.
Коли ми одружились, то я переживала, що наші стосунки підуть на спад, їх вб’є побут та звичка. Але наші стосунки, на мій подив, лише покращилися. Обоє ми влаштувались на роботу та заробляли непогані гроші. Потім пішли діти і я була в декреті. Ростислав продовжував працювати.
Коли діти підросли, то я вийшла на роботу, але там настільки все змінилось, що я просто не змогла адаптуватись до нових правил, нових співробітників, тому й перейшла працювати на роботу чоловіка.
Мене такий хід обставин невимовно тішив. Я дуже хотіла проводити більше часу із чоловіком. А тут ми разом і на роботу, і з роботи. Ну не життя, а казка. Та потім сталось щось дуже печальне.
Загалом, мене призначили на одну із керівних посад. А для Ростика це виявилось цілою трагедію та особистим приниженням. Адже тепер я його керівник. Він не міг повірити, що стільки років ішов до цієї посади, а тепер його місце зайняла я, попрацювавши у фірмі лише декілька місяців.
Це настільки його засмутило, що він почав ставитись до роботи погано, неохоче виконувати обов’язки. Так і сталося, що його звідти взагалі звільнили. Іншу роботу шукати він не поспішав, тому просто лежав на дивані та дивився телевізор.
Мене вже настільки це дратувало, що я ледве сили в собі знаходила, щоб з цим справлятися. І дім, і робота, і діти. В той час як чоловік досі лежав і дивився футбол.
Що мені далі робити, я просто не знаю. Ну от як можна змусити людину працювати, якщо вона сама цього не хоче? Але і терпіти це безробіття теж не варіант. Тому єдиним варіантом поки залишається лише розлучення. Чого б я теж не дуже хотіла, адже кохаю чоловіка.
Якщо він не хоче іти на роботу, то міг хоча б дітей із школи забирати чи поприбирати на кухні, помити посуд.
Я стараюсь зрозуміти його позицію, та в голову нічого не приходить. Ну от і як мені з ним боротися? Поки ідей нема.
