Нажаль, моє сімейне життя з чоловіком не склалось так, як би я того хотіла. Я намагалась утримати його через дітей, проте нічого не вийшло. Тому тепер я виховую доньку дошкільного віку та маленького сина, який ходить в молодшу групу дитячого садочка і до речі робить це із великим задоволенням.
Як ви розумієте, життя з двома дітьми такого віку так собі забава, постійна метушня, постійний стрес, бо це ж діти і вони багато чого не розуміють. Знову ж таки – вони діти, а я маю їх всього навчити, пояснити, розповісти і правильно виховати. І тому в кінці дня, після довгих вкладань спати та прочитаних казок я можу дібратись до смартфону, або ж комп’ютера.
Як тільки чоловіки бачать статус «незаміжня» вони «стукають» в мої особисті повідомлення. Переважно спілкування починається з позитивної ноти, та потім успішно продовжується завдяки відвертих, але в межах допустимого, фотографій. А потім всі різко розбігаються, як тільки я пишу, що в мене є двоє дітей.
Із багатьох претендентів на роль мого коханого лише один з них запросив мене на побачення. Проте коли я прийшла на зустріч з дітьми – він не зрадів, хоча цього я не чекала, але швидко змінився в лиці та більше з ним ми ніколи не бачились.
Проте цього літа я зрозуміла, що моїх дітей ніхто і не повинен любити. Як я це усвідомила? Все просто – я провела майже два з половиною місяці зі своєю племінницею.
Моїй сестрі запропонували дуже вигідний контракт в Німеччині, а чоловік був в Австрії і раніше вересня не міг повернутись ну ніяк, тому попросила мене приглянути за Софійкою, племінницею моєю, до вересня. Я погодилась, це ж рідна людина як-ні-як, тим більше дітей я люблю.
Тихо та спокійно було лише три дні. Далі командир Софія вдало змусила моїх дітей запитувати в неї дозволу гратися з їхніми іграшками, змусила мене розширити список страв, які їдять в нашому домі, бо вона не хоче їсти «аби що». Влаштовувала великі істерики, якщо було якось не по її, або хтось робив щось, що суперечило її бажаннях або не давали їй те, що вона хоче і т.д. Відкупитись можна було від таких істерик лише походом до іграшкового магазину.
Як би сильно я не хотіла, але я не змогла полюбити цю дитину. Я старалась переконати себе, що Софійка все таки дитина, вона сумує за батьками і так далі, проте коли я бачила лиця своїх дітей, які, чесно скажу, втомились від Софії – я вирішила що досить.
Тому рішуче та непорушно я зателефонувала сестрі та все пояснила всю ситуацію й попросила приїхати до Софії. Сестра не здивувалась взагалі, що я зателефонували саме з такою розмовою. Навпаки похвалила мене, мовляв це ще треба мати сталеву витримку провести з її Софійкою аж цілих два з половиною місяці.
Так ось, повернемося до чоловіків Я зрозуміла, що їм, чужим по суті мені людям, ще важче прийняти мене, чужу їм людину, а тим більше важко прийняти та полюбити моїх дітей. Раз я не змогла полюбити племінницею, яка мені є рідною кров’ю, то чоловіки, чужі люди, тим більше не зможуть полюбити моїх дітей.
