Коли я сказала, що моє заняття буде коштувати символічних 30 гривень, у братової очі на лоба полізли. “Ти будеш брати гроші зі своєї племінниці?” — запитала вона у мене з докором!

Кілька років тому закінчила педагогічний університет, я вчитель української мови та літератури. За фахом працювати ніколи не хотіла, школа це не моє, я це знала ще до того, як склала державні іспити на 5 курсі. Але у батьків була мрія — щоб я отримала вищу освіту. Цю їхню мрію й здійснила.

Але тепер ближче до суті моєї проблеми. В мене є старший брат Володя, різниця у віці у нас чимала. У Володі вже є дружина й донька-учениця 9 класу.

Оленка дівчинка дуже лінива. Десь у класі 6-му вона закинула навчання й ніякі погрози батьків її не змусили знову почати вчитися. Ба більше, те, що брат з дружиною постійно на неї давили й погрожували, розвинуло в ній неабияку ненависть до навчання, зокрема до певних шкільних предметів.

Я після університету влаштувалася на роботу, яка зовсім не має стосунку до педагогіки. Почала працювати, сама заробляю на себе й свої потреби. Батьки тішаться, бо я їм час від часу матеріально помагаю, а я щаслива, бо нарешті можу це зробити. Словом, цілковита гармонія у житті.

Але нещодавно подзвонила моя братова й попросила займатися трохи з Оленкою українською мовою. Бо вони хочуть, щоб вона в ліцей пішла, мовляв, їй треба бали підтягнути. Я пояснила, що я вже маю роботу і взагалі ніколи не планувала ставати репетитором. Але братова так просила, що я не змогла їй відмовити, тим більше поряд стояла мама й теж мені кивала, що треба помогти.

Я провела з Оленкою перше пробне заняття. Ще раз впевнилася в тому, що викладання — це не моє. Це ж треба готуватися до кожного заняття, літературу опрацювати, закупитися книжками, зі шкільною програмою ознайомитися. Це справа не одного дня, щоб це все перечитати. Братова хоче, щоб ми займалися не менше трьох разів в тиждень, а Оленка взагалі не зацікавлена, щоб її щось вчили.

Але найцікавіше мене чекало опісля. Коли я сказала, що моє заняття буде коштувати символічних 30 гривень, у братової очі на лоба полізли. Вона чомусь була впевнена, що я все життя мріяла стати репетитором й вчити її доньку українську мову. Саме тому, вона й вирішила мені “допомогти” і я можу на її доньці набратися досвіду. “Та й взагалі, ми ж сім’я. Ти будеш брати гроші зі своєї племінниці? Хіба тобі тяжко для неї кілька годин приділити?” — запитала мене Юля.

Я пояснила їй, що мені байдуже на той досвід. Я казала, що я не репетитор. До кожного заняття треба підготуватися, а це все мій вільний час після роботи чи мій вихідний день. Я вже краще піду ще один день на роботу й зароблю собі за цей день ще кілька гривень на прожиття, аніж сидітиму з Оленкою, щоб “досвіду” набратися. Ну хіба не так? І сім’я тут ні до чого.

Братову така моя позиція не влаштувала, бо халява обламалася. Вона мені дорікнула тим, що я ще маю бути вдячна, що вони до мене звернулися, бо більше ніхто б мені свою дитину не довірив до вступу готувати. Але хіба я просила про це? Це ж вона до мене звернулася, в чому моя вина? В тому, що я ціную свій час?

Оцените статью
Коли я сказала, що моє заняття буде коштувати символічних 30 гривень, у братової очі на лоба полізли. “Ти будеш брати гроші зі своєї племінниці?” — запитала вона у мене з докором!