Вперше після п’ятнадцяти років, як я закінчив школу я пішов на зустріч випускників. Як водиться всі хвалилися своїми досягненнями. Я зустрів старих друзів. Було дивно дивитися як ми всі змінилися за ці роки. Здавалося, що ще вчора ми разом сиділи на уроках й жили своїми підлітковими проблемами. А сьогодні дорослі люди.
Мій вечір змінився, коли я побачив її. Моє перше кохання. Ми два роки сиділи за однією партою. Я носив за нею портфель, але так й не наважився запросити її на побачення. Тоді мені не вистачило мужності. Боявся, що відмовить, засміється прямо в обличчя, осоромить перед однокласниками. Як результат вона почала зустрічатися з іншим, а я тільки споглядав на те, як дівчина в яку я закоханий посміхається іншому.
Після школи наші шляхи розійшлися. Я пішов навчатися. Виїхав закордон та заснував свій бізнес. Більше не спілкувався з колишніми однокласниками. Та коли того вечора я знову її побачив, то почуття пробилися знову. «Я не можу втратити її ще раз» – говорив мій внутрішній голос. Ми почали розмову, я дізнався, що вона розлучилася з чоловіком, має доньку. «Хіба ж це завадить» – думав я.
Вечір випускників ми закінчили з нею у кав’ярні. Домовилися про нову зустріч. Цього разу я не втрачу кохання свого життя. Нехай хоч цілий світ з мене сміється та тицяє пальцями. Я кохаю її й мені все одно.
