Ми одружилися з Валентином після закінчення університету. Були зовсім молоді, нерозважливі, але палко кохали один одного.
Влаштувалися на роботи, орендували житло і вважали, що весь світ належить лише нам. Безтурботно жили і насолоджувалися усім майже п’ять років. А потім замислилися про малечу. Валентин давно хотів дитину, та і я була не проти.
Коли я зрозуміла, що вагітна, відразу полетіла до лікарні. Але там я втратила надію на щасливе майбутнє. Чим більшим ставав термін вагітності – тим більше руйнувалися мої плани про щасливе майбутнє. Лікарі після обстеження попереджували мене, що дитина може народитися з відхиленнями. Далі мені прогнозували ускладнення під час пологів.
Я тоді так злякалася. Ночами спати не могла. Думала, як зруйную наше з Валентином життя, якщо дитина буде неповноцінною. Я злякалася. Дуже злякалася, бо не хотіла такого. Тому я прийняла рішення.
Наважилася… Зробила це. Більше в мені не було дитини…
Валентин дуже розгнівався на мене. Коли я повідомила йому про це, він подивився на мене гнівно й зневажливо. Мені здавалося, що він дасть мені ляпаса в той момент. Та він цього не зробив. Лише грюкнув дверима і пішов.
Коли коханий повернувся, я думала, що все у нашому житті владнається. Але ми не змогли жити з цим.
Після розлучення Валентин виїхав до іншого міста. Я намагалася втекти від минулого і вирішила поїхати за кордон.
Та мене це не рятувало. Минуло майже шість років. У мене міг би бути інший чоловік, але я не могла, адже я продовжувала любити свого колишнього чоловіка. Від знайомих дізнавалася, що у нього тепер є інша. Мені це спричиняло багато болю і страждань. Я багато плакала вночі, бо розуміла, що допустила помилку тоді.
Дитина могла б родитися здоровою, адже часто буває, що лікарі помиляються. Про це я дізнавалася від інших людей.
Я телефонувала часто з іншого номера до Валентина. А коли чула його голос, кидала слухавку. Я знову боялася… Боялася почути його реакцію.
Зрештою, скільки років проживши у стражданнях, я вирішила знайти Валентина та поговорити з ним. Розуміла, що не розлюбила його. Боялася, що можу не застати його, бо він може піти добровольцем на фронт. Покинула Польщу, в якій жила скільки років, і перед Новим роком була вже в місті, де повинен був бути мій коханий.
На щастя, я знайшла його, хоч довго шукала. Ми домовилися зустрітися і поговорити. Мені це було дуже важливо.
Коли зустрілися, Валентин зізнався, що давно на мене не ображається. Виявилося, що дівчина, з якою він зустрічався, завагітніла. ВІн одружився з нею. Тепер вони виховують маленького синочка Захара.
Валентин сказав:
– Це кінець нашої повісті. Ми повинні, як сон, забути те, що ми були колись разом. Болю вже немає. У мене все добре. Я люблю свою сім’ю, та і тебе вже пробачив.
Мені було важко це чути. Однак я заспокоїлася просто від того, що ми, нарешті, після скількох років розлуки змогли відверто поговорити.
Моє щастя, мою сім’ю, мою любов зруйнував страх… Страх перед усім… Мені тридцять п’ять років. Я сиджу в парку, дивлюся на новорічну ялинку в центрі міста. Зовсім самотня, зовсім одна. Окрім того, я знаю, що у мене після того більше ніколи не буде дітей.
Але ж нікому невідомо, як було, якби я тоді не вчинила так. Можливо, у нас було б усе добре. Треба було берегти ту дитину, яку посилала нам доля.
Тому ніколи не бійтеся того, що нас чекає попереду! Бо страх руйнує все навколо себе.
